Сторінка
8

Концептуальні засади вчення про бюджет

Тож за умов демократичного управління більшістю, за якою стоять дрібні, але численні групові інтереси, суспільний консенсус щодо розподілу наявних фінансових ресурсів досягається одним загальним інтересом — зростанням обсягу державного бюджету. Звісно, важливими інструментами такого перерозподілу є податки, бюджетні субсидії та інші державні регулювальні заходи. Західні вчені вже протягом кількох останніх років застерігають: «Демократія будь-що повинна вирішити проблему ефективного перерозподілу ресурсів в інтересах економічного зростання, якщо вона не хоче загинути». Нам до цього слід дуже уважно прислухатися. Проблема неефективного перерозподілу ресурсів через бюджет — одна з архіважливих фінансово-економічних проблем сьогоднішньої України, до розв'язання якої в нашій країні реально ще не приступали.

Для того щоб демократичним шляхом сформувати бюджет і визначити бюджетну політику в хитросплетінні фінансово-економічних, політичних й ідеологічних впливів та інтересів, необхідно зважати на поведінку на виборах — носіїв різних інтересів, що залежать від рівня доходів та їх походження, регіону, виду діяльності, віку тощо. У цьому соціальному спектрі розбіжності потреб тих, хто зацікавлений у бюджетній експансії перерозподілу, і тих, хто проти неї, можуть взаємно блокувати необхідні заходи фіскальної політики. Сутність проблеми, поставленої теорією вибору, зводиться до парадоксу вибору. Якщо можливих варіантів більше двох, жодна процедура голосування не забезпечує розумного колективного вибору, який би відповідав кільком умовам (раціональності, незалежності, оптимуму за Парето, недопустимості диктату).

Парадокс голосування, за Ерроу, підкреслює непередбачува-ність незрілої демократії, де можлива нелогічна поведінка, і всю складність прийняття рішень у парламенті, що роздирається надто великою різноманітністю позицій. Бюджетний компонент теорії вибору має тут особливе значення. Адже бюджет торкається всіх без винятку суспільних та особистих інтересів. Бюджетній політиці належить неабияка роль у регулюванні економіки та управлінні державою. В умовах ринкової економіки вона часто заміняє собою планові, цінові, адміністративні методи управління соціально-економічними процесами. І ця політика може стати заложницею хибної, але панівної суспільної думки, жертвою явних чи прихованих тисків на законодавців.

Вихід із цієї ситуації в тому, що нормальний демократичний процес має еволюціонувати поряд із пізнавальним, разом із визріванням правосвідомості громадян як виборців, так і суб'єктів бюджетних відносин (особливо платників податків). Тоді суспільство може знаходити й приймати потрібні фінансові ліки, а платники податків, інші суб'єкти бюджетних відносин, як і урядовці та парламентарі, керуватимуться не егоїстичними, вузько-корисними інтересами, а раціональними сподіваннями, продиктованими громадянською відповідальністю та обов'язком. На жаль, уроки демократії, вже давно збагнуті на Заході, нам в Україні ще доводиться тільки засвоювати.

Важливим напрямом світової економічної думки, який становить одну з фундаментальних вихідних засад учення про бюджет, є концепція «суспільного товару», тобто надання державою різних суспільних благ і послуг залежно від суспільних потреб. Більшість західних теоретиків-фінансистів трактують бюджет як своєрідну галузь з виробництва і фінансування необхідних суспільству неринкових благ. Відмінності суспільного товару від приватного полягають у тому, що його споживання якимось одним членом суспільства не зменшує споживної вартості товару. Другий член суспільства і всі наступні, навіть окремі соціальні групи, споживаючи цей товар, не завдають шкоди всім іншим.

Суспільний товар має свої специфічні ознаки: неподільність серед членів суспільства, загальну доступність і надання державою (тобто поза ринком з його законами конкуренції). У західній навчальній літературі майже завжди наводиться приклад такого товару — інформація. В умовах науково-технічного прогресу більшість членів суспільства заінтересована в отриманні наукової, економічної, комерційної, валютно-кредитної, фінансової та інших видів інформації. Особи, які отримують цю інформацію від державних установ, не вичерпують її.

Ринок майже зовсім непридатний або ж мало пристосований для забезпечення суспільними товарами, тобто благами і послугами неринкового характеру, які надає держава за допомогою бюджету. Про них мовою суб'єктивної теорії вартості можна сказати, що гранична суспільна вартість таких благ не збігається з їх граничною суспільною вигодою.

Характеризуючи зміст і роль суспільних товарів, слід мати на увазі блага нетоварного, неречового характеру, які, втім, істотно впливають на рівень добробуту та якість життя. До таких благ відносять вигоди і послуги суспільству, джерелом яких є оборона країни, національна безпека і правопорядок; благоустрій, забезпечуваний об'єктами економічної, соціальної та побутової інфраструктури; захист природного середовища; освіта, охорона здоров'я, культура, наука, спорт та ін. У західній фінансово-економічній літературі досить детально розроблена класифікація подібних благ, які дістали узагальнену назву суспільних (колективних).

Значний внесок у розвиток основ теорії суспільних благ належить італійській і шведській школам фінансової науки на чолі з відповідно У. Маццолою (1863—1899) та К. Вікселлем (1851— 1926). Вони зробили спробу класифікувати суспільні блага, визначивши їх як неподільні, що використовуються спільно всіма членами суспільства. Тим самим уперше були виявлені специфічні якісні властивості суспільних благ. Як підкреслює німецький економіст Шарль Бланкарт, «У. Маццола та його сучасники з континентальної Європи відкрили нову епоху у фінансовій науці. Розроблена ними концепція суспільних благ має багато схожого з поглядами Е. Сакса (1845—1927), який висунув ідею граничної корисності суспільних благ у теорії про державне господарство»1. Ці ідеї були далі розвинуті в працях Е. Ліндаля, Е. Малін-ванда, Д. Дреце та інших відомих економістів.