Сторінка
5

Концептуальні засади вчення про бюджет

Уявімо, приміром, що пропонується замінити податок на додану вартість — платіж досить складної конструкції — на елементарний податок з продажів. Зауважимо, що рішення про таку зміну має не академічний, а політичний характер, хоч і ініціюється науковцями та практиками. Попри нормативні наміри вчених-економістів і політиків-парламентарів, лише позитивний аналіз, виконаний спеціалістами, може виявити реальні бюджетні і соціально-економічні наслідки подібної реформи. Якщо вона дасть небажані фіскальні й господарські результати, то політики мають переглянути свою нормативну підтримку даного рішення.

Саме по собі позитивне дослідження передбачає застосування теоретичних прийомів фінансово-економічного аналізу до тих програм, особливо соціальних, які спонукаються нормативними ідеалами. Отже, різні наукові методи не заважають один одному. Нормативний метод допомагає вибрати об'єкт дослідження та оцінити наслідки пропонованих змін у світлі певних етичних критеріїв. Одним із них є нормативний ідеал ефективності використання ресурсів, теоретизований італійським економістом і соціологом Вільфредо Парето (1848—1923), що увійшов у науку під назвою оптимальності за Парето.

В інтерпретації Парето ефективне витрачання бюджетних коштів вважається досягнутим, коли на певний момент наявні фінансові ресурси розподілені й використовуються у такий спосіб, що забезпечується максимальний або близький до нього рівень добробуту всіх членів суспільства. Порушення даного стану призводить лише до перерозподілу добробуту одних людей на користь інших, тобто ніякого загального, приросту добробуту при цьому не відбувається. За допомогою запропонованого Парето методу теоретично виражаються оптимальні параметри бюджету, за яких досягається найкращий стан добробуту та його розподілу між соціальними верствами населення, а також між нинішнім і прийдешніми поколіннями.

Оптимальність за Парето в ролі нормативного критерію суспільного добробуту Джеймс Б'юкенен назвав геніальним досягненням економічної думки. У ньому вбачають концептуальний підмурок економіки добробуту, розцінюють як теоретичне обґрунтування держави загального благоденства, однією з матеріальних основ якої є соціальні програми, що фінансуються з бюджету. Парето доводив, що політична підтримка останніх набагато інтенсивніша від можливих проявів невдоволення платників податку. У цьому випадку владі значно простіше й дешевше піти назустріч інтересам деяких суспільних груп, ніж витрачати зусилля та грошові кошти на протиборство з ними. Звісно, подібні дії знаходять фінансове втілення в обсязі й структурі бюджету.

У сучасній соціально-економічній теорії критерій Парето замінив собою розуміння суспільного добробуту (за І. Бентамом (1748—1832)) як суми індивідуальних достатків без міжособово-го порівняння взаємних втрат і виграшів поміж ними. За утилітаристським принципом І. Бентама: «Найвище щастя для якомога більшої кількості людей — ось єдина мета, яку повинен мати уряд» . Отже, оптимальність Парето орієнтує на таку бюджетно-економічну політику, за якої б соціальні вигоди одних людей не суперечили інтересам інших. Це означає, що справжнє поліпшення соціального стану суспільства, гармонія взаємних інтересів досягається лише тоді, коли зростає добробут (рівень споживання, дохід, якість життя) хоча б однієї людини, а становище інших при цьому не погіршується. Порівняймо: за Бентамом, суспільний інтерес — абстрактне поняття, за яким прихована сукупність, сума приватних інтересів.

Парето акцентував на соціальному значенні динаміки міжосо-бового розподілу добробуту, на характері його змін, а не на статичній величині добробуту, взятій як сума індивідуальних достатків. Він закликав уникати відносного добробуту, який досягається перерозподілом існуючих його джерел без створення нових. Особливо це стосується ситуації, коли заможні і далі багатіють, а бідні ще більше зубожіють. За Парето, соціальні революції і перетворення, які, не збільшуючи загального матеріального достатку суспільства, лише перерозподіляють наявне національне багатство, безглузді, а тому й недоцільні. Схоже, Парето відкрив спосіб поєднати силу приватного інтересу з привабливістю соціального ідеалу.

Оскільки податки та урядові видатки однаковою мірою є факторами особистого добробуту, критерій оптимальності за Парето поширюється і на бюджет. У цьому випадку оптимальність досягається за такого балансу між бюджетними доходами і видатками, коли кожен індивідуум після сплати податків не відчуває себе в гіршому стані, ніж до того. Це пояснюється тим міркуванням, що за рахунок податкових надходжень для платників податків (як громадян) створюються суспільні блага, що фінансуються з бюджету, цінність (вартість) яких урівноважує тягар оподаткування.

В іншому варіанті оптимальна ефективність використання ресурсів за Парето — ідеальна ситуація, котра стає можливою, якщо в прагненні до неї поліпшення одних соціально-економічних показників не спричиняє погіршення інших. Уявімо, що в межах бюджетних асигнувань, виділених на оборону країни, досягається вища ефективність використання коштів, тобто за рахунок тієї самої суми коштів забезпечується вищий рівень обороноздатності. У такому разі поліпшення одного стану (блага національної безпеки) досягається без погіршення інших суспільних параметрів, скажімо, становища соціальної сфери чи навколишнього середовища.