Сторінка
6

Концептуальні засади вчення про бюджет

Важливе застереження: критерій ефективності за Парето реалізується лише в ідеальних умовах, коли всі суб'єкти бюджетних відносин мають можливість одержувати особисті вигоди (в їх власному розумінні) без будь-яких сторонніх перешкод. Звісно, в реальному житті відбувається гостра боротьба навколо доступу до бюджетних асигнувань. У таких умовах оптимальність за Парето може бути досягнута лише як наслідок взаємного порозуміння (консенсусу, угоди, змови, торгу) між дійовими особами бюджетного процесу, намагання не завдавати шкоди інтересам один одного. Зрозуміло, що в прагненні до егоїстичних вигід такий характер поведінки є досить гіпотетичним, в усякому разі він не для всіх прийнятний.

Залишаючись одним із варіантів розвитку подій, винятком із звичайної ситуації, коли діяльність, що приносить користь одним людям і водночас завдає шкоди іншим, критерій Парето фактично є ідеалом, оціночним судженням у системі гуманістичних соціально-філософських фінансових поглядів, своєрідним етичним орієнтиром. Проте ніщо не заважає закликати творців бюджетної політики: «Керуйтесь оптимумом Парето!».

Відповіді фінансової науки на виклики часу і дійсності визначаються не в останню чергу станом суспільної свідомості: тільки за умови плюралізму демократичного ладу можливо знайти практично прийнятні рішення, зокрема у сфері бюджету і бюджетного менеджменту. Успіх реалізації політичних рішень щодо управління бюджетом залежить від соціально-економічної організації суспільства. Такий підхід до пояснення й вирішення бюджетних проблем дістав назву фіскальної соціології, яка стала темою спеціального обговорення на 41-му конгресі Міжнародного інституту державних фінансів, що відбувся в 1985 р. у Мадриді1. Серед творців цієї течії фінансово-економічної думки визначні вчені — Й. Шумпетер, Р. Масгрейв, Г. Хінрічс, Є. Даунс та ін.

Без ознайомлення з ідеями та категоріально-понятійним арсеналом фіскальної соціології сьогодні неможливо охарактеризувати сучасний стан бюджетного, ширше кажучи, фінансового мислення, а отже й практики бюджетної і фінансової політики. Ідеям фіскальної соціології, що оперує поняттями держави, економіки, фінансів, права, суспільної психології, зобов'язана своїм походженням сучасна теоретична концепція бюджету — теорія суспільного вибору. Про фундаментальне значення пояснення сутності бюджету категоріями суспільного вибору свідчить уже те, що Джеймс Б'юкенен (США), праці якого становлять концептуальну основу теорії суспільного вибору, став Нобелівським лауреатом з економіки (1986). Фактично сьогодні та частина фіскальної соціології, яка дістала назву суспільного вибору, стала невід'ємною складовою вчення про бюджет.

Призначення бюджету — фінансування розвитку держави та суспільства. Фінансові процеси, пов'язані з державними доходами та видатками, бюджетним дефіцитом і боргом держави, неможливо зрозуміти поза соціологічним контекстом. Об'єктивна залежність між суспільним устроєм, рівнем соціально-економічного розвитку й політичним середовищем, з одного боку, і бюджету — з іншого, потребує систематичного врахування змін соціальних параметрів під час його аналізу. Держава — не тільки вища політична сила і влада. Вона також виконує численні функції: заохочує економіку та торгівлю, розвиває науку й мистецтво, створює ринок товарів, послуг та інвестицій. За арабським мислителем XIV ст. Ібн Хальдуном (1332—1406), держава — несучий елемент цивілізації, «цивілізація розцвітає поряд із державою й гине разом з нею». Звідси теоретичний висновок: державний бюджет і його складові — доходи і видатки — з їх впливом на економічне життя, — невід'ємна частина цивілізації, її піднесення і занепаду.

Бюджет виникає на досить високому рівні суспільного розвитку, він потребує загальновизнаних законів, норм громадянської поведінки і певних форм та методів бюджетного менеджменту. Буржуазна цивілізація виробила досить чіткі критерії і принципи функціонування бюджету й управління ним. Дотримання цих правил — необхідна умова здорового соціально-економічного розвитку, а порушення неминуче веде до занепаду держав. В умовах ринкового господарства податкові домагання держави об'єктивно обмежені. Ці обмеження розвитку фіскальної сфери й обсягу податкових надходжень визначаються динамічною взаємодією ринкових і політичних сил. Сягнувши певного рівня, претензії фіску заходять у суперечність з економічними можливостями і потребами, стають соціальне неприйнятними.

Як відомо, чим могутніша і професійніша державна влада, чим ефективніший бюджетний менеджмент, чим сильніше урядове заохочення економіки, тим успішніше економічне зростання й вищий суспільний добробут. І навпаки, економічне процвітання може генерувати державну могутність. Проте тут виникає зловісна спіраль: приріст державної сили забезпечується збільшенням обсягу бюджету. Це потребує нових і вищих податків, що, у свою чергу, пригнічує економічне життя. Спроби активізувати його шляхом безпосереднього втручання держави в господарську діяльність і мобілізацію доходів тягнуть за собою негативні наслідки. В економіці і фінансах не буває простих відповідей на суперечності дійсності.

Прихильники фіскальної соціології особливо наголошують на тому, що розширення державного сектору економіки за рахунок приватного веде до згортання підприємницької активності. У разі збільшення вилучення фінансових ресурсів державою як нерин-ковою і неконкурентною силою продуктивне зростання економіки гальмується. Застереження, зроблене Й. Шумпетером (1883— 1950) у перші післявоєнні роки, про те, що не можна безкарно маніпулювати параметрами й інструментами фінансово-економічної діяльності — бюджетом, податками, заробітною платою, цінами, матеріальною заінтересованістю, у країнах Східної Європи, й особливо колишнього Радянського Союзу (в тому числі й в Україні), збулося повністю. Життя підтвердило: прийняття в політичній сфері рішень більшістю голосів стосовно умов і результатів господарювання тільки посилює його неефективність.

Зниження економічного потенціалу обмежує і можливості держави адекватно задовольняти попит суспільства на послуги урядових Інститутів, у тому числі стимулюючі заходи щодо господарства. Коло замикається. Фіскальна соціологія розкриває прості, але незаперечні істини — з падінням ефективності та прибутковості виробництва руйнується фінансова база держави. У такій ситуації намагання підвищити податкові ставки (або навіть зберегти існуючу ситуацію) платники податків сприймають як кару.

Так, у разі нехтування порадами фіскальної соціології податки з норми цивілізованого суспільства перетворюються на ворога не тільки його економічно активної верстви — ділового світу, а й усіх їх платників. Моральність платників падає, що під час декларування доходів має фундаментальне значення. Подальші спроби посилити контрольні органи і силові структури поглинають ті кошти, які можна було б застосувати у виробничій сфері. Отже, фіскальна соціологія лише окреслює маршрути бюджетної практики, постійно вишукує способи й орієнтири такої модифікації бюджету, щоб перетворити його на активний фактор соціально-економічного розвитку, а не на його баласт чи гальмо.