Сторінка
5

Бюджетна історія України

Норми панщини зростали в міру розширення господарства, а землі феодала обробляли залежні від нього селяни власними знаряддями праці. Так, якщо у 1424 році шляхта Галичини ввела панщину (14 днів на рік із кожного господарства), то у 1520 році Торунським статутом для всіх земельних володінь (духовенства, шляхти та ін.) було введено обов'язкову панщину — один день на тиждень. 1 все-таки у другій половині XIV століття на більшості українських земель панщина досягла двох днів на тиждень з одного поля. Також вводилася і нерегулярна панщина, яку селянам належало додатково відпрацьовувати на вимогу землевласника чи правителя.

На Київщині, Чернігівщині, Волині у той час натуральні податки стягувалися переважно великою рогатою худобою, воском, хутром тощо. Існувало й так зване "дякло" — натуральна рента, яка збиралася зерном і сіном. Однак у міру розвитку ремесла і торгівлі та відповідного розширення товарно-грошових відносин натуральні податки поступово витіснялися грошовими.[1]

Київська Русь у Х—XII ст. була однією з наймогутніших держав Європи, чому сприяли такі чинники:

— військовий, який передбачав наявність добре навченого і забезпеченого всім необхідним спорядженням війська, що давало змогу надійно охороняти кордони і здійснювати додаткові завоювання території або матеріальних цінностей;

— високий рівень сільського господарства і промислів, що давало змогу повністю забезпечувати не лише внутрішні потреби, а й експортні;

— ефективна дипломатична діяльність, включаючи матримоніальні зв'язки, що сприяло добросусідським взаєминам не лише з прикордонними, а й з іншими могутніми на той час державами;

— сприяння інтелектуалізації суспільства, що реалізовувалось у створенні бібліотек, навчальних закладів при церквах, запрошенні зарубіжних фахівців і забезпечувало високий рівень розвитку сільського господарства, промислів, будівництва, архітектури, підготовки чиновників, напрацювання юридичних норм;

— запровадження християнства, передової на той час ідеології, що поставило Київську Русь в один ряд із передовими на той час державами.

Стабільність надходжень до княжої казни забезпечувалась такими чинниками:

— наявністю передової на той час юридичної бази;

— створенням спеціальних державних адміністративних структур;

— високим рівнем розвитку господарства;

— відносною внутрішньою та зовнішньою стабільністю;

— швидким відновленням господарства після військових дій.

У Київській Русі часів княгині Ольги було вперше започатковано елементи розмежування державної княжої казни та власних доходів правителя держави.

Стабільність держави забезпечувалась економічними, військовими та зовнішньополітичними чинниками, які базувались передусім на достатніх доходах княжої казни. Розбалансування цих чинників призвело до зменшення доходів, а отже, до занепаду держави.

Могутньою державою на той час могла бути тільки держава зі значною територією. Дроблення Київської Русі на удільні князівства призвело в кінцевому результаті до її занепаду. [4]

2.Польсько-литовська доба (XIV—XVI ст.)

Протягом XVI ст. у багатьох західноєвропейських державах пожвавилась господарська діяльність. Населення міст зростало, що вело до збільшення споживання харчових продуктів, зокрема хліба. На це відреагували землевласники польських центральних регіонів Речі Посполитої. Власники земель почали перетворювати свої володіння на комерційні орієнтовані господарства, які називались фільварками. Почалось поступове закріплення селян з метою мати гарантовану робочу силу.

Протягом XIV—XVI ст. українські землі традиційно відігравали роль торговельного партнера, хоча й були досить значні перешкоди.

Важливу роль відігравав Дніпро, обслуговуючи транзитну "московсько-ординську" торгівлю, з'єднуючи Крим і Північне Причорномор'я з Північно-Східною Руссю.

Торгівля в XIV—XV ст. була переважно суходільна. Серед внутрішньої торгівлі переважали продукти рільництва, тваринництва та ремісничих виробів. Крім торгів, де продавали й купували певні товари у відведені дні, з XVI ст. починають створюватись постійні крамниці. Так, у середині XVI ст. у Крем'янці було 70, у Луцьку — 40, а у Холмі — 20 крамниць.

Українські землі торгували, обмінюючись товарами із Московією, Пруссією, Угорщиною, Польщею, Венецією, Моравією, Шльонськом, Австрією, Волощиною, Англією, Чехією, Кримом.

Значне місце в південному експорті належало невільникам, яких татари брали в полон і продавали переважно у Каффі. У XV—XVI ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте до XVI ст. вивозять їх ще до Туреччини, Малої Азії.

Починаючи з XVI ст. економіка Галичини, Волині, Поділля поступово переорієнтовувалась на потреби зовнішнього ринку.

У XIV—XVI ст. вони характеризуються багаторівневістю, мінливістю і певною хаотичністю, що пояснюється тими соціально-економічними процесами, які мали місце в цей період. Але певна впорядкованість все ж простежується. Цьому сприяло запровадження нових юридичних норм, поступовий відхід від звичаєвого права, зміцнення адміністративного впливу на економічні процеси.

Рівнів зборів податків було кілька — загальнодержавний, окремого князівства (пізніше — воєводства), повіту, села, окремого пана і, насамкінець, осадчого. Розглянемо рівень збору платежів, що їх сплачували платники, за тими джерелами, які дійшли до наших днів. Платниками державі були міста, села, окремі власники майна. Міста до 1480 р. платили мито за право здійснення торговельної діяльності на користь уряду в таких розмірах: Берестя — 1100, Київ — 950, Володимир — 150 кіп; наприкінці XV ст.: Київ — 750, Луцьк — 500, Берестя — 430, Володимир — 60 кіп; на початку XVI ст.: Луцьк — 800, Київ — 700, Берестя — 500, Володимир — 60 кіп.

Власники маєтків, через які проходили торговельні шляхи, зобов'язувались стягувати мито з торговельних караванів на користь держави. Для контролю за стягненням мита всі шляхи були переділені митними кордонами.

У сільській місцевості збиралися податки, які називались по-різному: в Україні — "подимщина", у Білорусі — "посощина". Грошовий податок, що його збирала держава, називався "серебщина". Пани платили державі, стягуючи з населення податок ("дякло" та "стації") натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою тощо. В окремих землях ці податки називалися "поволовщина", а загалом — "стація". Це був податок, пов'язаний з обов'язком годувати князя, коли він перебував у певній землі.