Сторінка
2

Педагогічний конфлікт: причини і методи управління

Протиріччя між традиційним способом навчання і виховання та суспільною потребою в творчій особистості стало предметом суспільно-педагогічної дискусії другої половини XX століття в нашій країні. Воно дозволялося в педагогіці співробітництва через принципи гуманізму та творчого підходу до розвитку особистості (Ш.А. Амонашвілі, І.П. Волков, І.П. Іванов, Е.Н. Ільїн, Л.А. та Б.П. Нікітіни, В. А. Караковський, С.М.Лисенкова, В.Ф. Шаталов та ін.)

Сучасна вітчизняна педагогічна наука і практика активно звертаються до зарубіжного досвіду в області демократичної освіти та становлення конфліктної компетентності у учнів як необхідної частини загальної комунікативної компетентності. Так, переговорна практика на основі «Методу принципового ведення переговорів» Р. Фішера і У. Юрі стала фундаментом для становлення теорії і практики шкільного посередництва. Вона знаходить застосування в роботі « конфліктологічної служби в школі» (С.В. Баникіна ), в підготовці майбутніх педагогів до вирішення конфліктів та ведення переговорів, до навчання цим навичкам дітей ( Б.І. Хасан, П.А.Сергоманов ). Необхідно відзначити майже нездоланну перешкоду для реалізації підходу в освіті, орієнтованого на навчання дітей та молоді способам продуктивного конфліктування, - це негативне ставлення до конфлікту, т.зв. « конфліктофобія » педагогів.

Таким чином, педагогічна наука повинна визнавати конфліктну природу людини і суспільства, віддати пріоритет у вихованні завданню становлення конфліктної компетентності при орієнтації на глобальні цілі побудови гуманних демократичних відносин у суспільстві і збереження миру на планеті.

Такий підхід у вітчизняній педагогіці не є оформленим як самостійний напрям педагогічної теорії і практики. Водночас сучасна вітчизняна педагогічна наука стоїть перед необхідністю теоретично осмислити об'єктивно існуючі в педагогічній практиці конфлікти різних типів, визначити принципове ставлення до них, отже, вирішити питання про методи взаємодії з цією реальністю, або « зважитися » на розгляд конфлікту як ситуації навчання та розвитку. Педагогічна наука має потужні теоретичні передумови для оформлення орієнтації освіти на продуктивний конфлікт. Вона може виступати у вигляді педагогічного підходу, що представляє сукупність теоретико-методологічних установок педагога на використання продуктивного потенціалу конфліктів у оптимізації процесів навчання і виховання дітей та молоді.

Поняття педагогічного конфлікту і його детермінанти

Як виховний інститут, школа - згусток міжособистісних суперечностей. Вчителю доводиться вступати в складну систему професійних відносин з дітьми, їх батьками, колегами, адміністрацією, У педагогічному регулювання та корекції потребує спілкування з учнями, бо його домінантою є реалізація навчально-виховних цілей, управління розвитком дитячої особистості.

Педагогічної взаємодії властива певна динаміка розвитку, обумовлена ​​внутрішніми (суб'єктивними) і зовнішніми (об'єктивними) причинами. Періодично виникає психологічна напруженість, яка змінюється рівновагою.

Напружено - суперечливим є сам процес становлення особистості кожної дитини, протікаючи в постійній боротьбі між новими потребами і застарілими способами їх задоволення, прагненням до дорослості, самостійності та інфантильністю, бажанням самоствердження і неадекватними засобами його реалізації, прагненням домогтися успіху і ненадійністю використовуваних засобів, свідомістю і поведінкою і т.д. Про суперечливість особистісного розвитку школярів свідчить той факт, що лише у 7-8% виявлено збіг моральних вчинків і моральних мотивів. Ось чому Ш.А.Амонашвілі підкреслює, що вихователь покликаний допомогти дитині здобути перемогу над самим собою, подолати внутрішньо-особистісні суперечності, які супроводжують процес дорослішання.

З психологічної точки зору конфлікт означає зіткнення протилежно спрямованих, несумісних потреб, мотивів, інтересів, думок, почуттів, актів поведінки.

Педагогічний конфлікт є відображенням суперечливості спільної діяльності, чим вона складніше, тим більше небезпека дезінтеграції взаємин. Неминучість виникнення міжособистісних суперечностей зовсім не означає, що в будь-якому випадку вони фатально ведуть до конфлікту. Оберігаючи незміцнілу дитячу психіку, досвідчені вчителі уникають піддавати її емоційним потрясінням, вибираючи безконфліктні шляхи подолання протиріч.

Далеко не кожен міжособистісний конфлікт вчителя з учнем є руйнівним з психологічної точки зору. Як і протиріччя, конфлікт, об'єднує позитивні та негативні сторони.

Своєчасно вирішений конфлікт дозволяє боротися з застоєм, самозаспокоєнням взаємодіючих сторін, спонукаючи до самоаналізу, самокритики і, в кінцевому підсумку, згуртовуючи їх на основі кращого взаєморозуміння.

Гострі переживання, породжувані конфліктом, за словами Ф.Е.Василюка, стимулюють внутрішню роботу з прийняття фактів і подій життя, щодо встановлення змістової відповідності між свідомістю і поведінкою. Здатність особистості вступати в протиборство свідчить про складний духовний світ, усвідомлення своїх почуттів, наявну систему цінностей. Відстоюючи свої права, погляди, інтереси, вона виявляє свою справжню сутність, нерідко відкриваючись з самого несподіваного боку. З очевидністю проявляються моральні установки - егоїзм і альтруїзм, конформізм і принциповість, сміливість і боягузтво.

Здатність до протесту відображає певний рівень соціальної зрілості. Саме тому вона більш виражена у підлітків, а не у молодших школярів. Конфлікт сприяє особистісному самоствердженню, прояві самостійності в прийнятті рішень, збагаченню досвіду поведінки в складних ситуаціях.

Протистояння, як правило, пов'язано з гострими емоційними переживаннями негативної властивості. Однак виховний процес не може будуватися на односторонньому культивуванні позитивних емоцій. Альтернативне протиставлення корисності позитивних і шкідливості негативних переживань не виправдане.

Культура вирішення конфліктів підвищує інтелектуальну, емоційну і вольову активність взаємодіючих сторін, піднімаючи міжособистісні відносини на більш високий рівень. Протистояння, розігрується в обстановці публічності, чинить серйозний вплив і на тих, хто вступає в протиборство, і на тих, хто присутній при цьому. Від того, як поводиться вчитель у критичних ситуаціях, залежить його авторитет і морально-психологічний клімат у класі. Переживання й осмислення гострих комунікативних ситуацій виступає передумовою вдосконалення психолого-педагогічної культури вчителя. Простежується тісний зв'язок між його вмінням оперативно і педагогічно грамотно реагувати на конфліктну ситуацію і ефективністю навчально-виховної взаємодії.

Відзначаючи позитивний вплив на професійне зростання вчителя і особистісний розвиток учнів конструктивно дозволених конфліктів, не можна промовчати і про серйозні негативні сторони будь-якого протистояння. Емоційна напруженість знижує критичність мислення, спотворює сприйняття опонента, підвищує рівень тривожності, провокуючи невиправдані, нерідко образливі способи психологічного захисту. Навіть у зовнішньо благополучно вирішеному конфлікті завжди є небезпека загострення внутрішніх протиріч. Крім того, в емоціогенних ситуаціях буває важко уникнути дистресу, що переживається діадою ( учитель-учень ) і присутніми при цьому.