Сторінка
13

Психолого-педагогічні особливості формування самоконтроля у розумово відсталих дітей дошкільного віку

Ефективність використання прийому об’єктивації визначалося у ситуаціях казкового змісту. Об’єктивація є умовою усвідомленого навчання. Виходячи з цього, що в бесіді, відповідаючи на запитання експериментатора дитина виконувала не тільки мовну, але і на початку розумову дію, ми перед її відповіддю прохали ще раз задати поставлене питання, тим самим здійснюючи затримку до дії, тобто до характерної для розумово відсталих дітей швидкої і не адекватної відповіді. Щоб розумово відстала дитина усвідомила суть зверненого до неї питання, недостатньо просто задати його. Дитина сама повинна вимовити запитання, зафіксувати його не тільки в мові, але й в пам’яті, а потім відповісти.

Схема фрагменту заняття з включенням засобу об’єктивації.

Експериментатор. Сьогодні ми згадаємо казку, яку я прочитала вам. Як вона називається?

Таким чином, використання на занятті прийому об’єктивації сприяло появі в них можливості осмислення наступної відповіді після попередньої.

На другому занятті проводилась бесіда відносно прослуханої казки. І якщо на першому занятті ми ставили на меті актуалізувати звичні для дітей мотиви, тобто емоційні (співчуття персонажу), пізнавальні (зацікавленість до нового сюжету, мальовничім ілюстраціям), то вже друге заняття було присвячене постанові наступного мотиваційного етапу, тобто постановці нових цілей на основі вже тих мотивів, що є у дітей. На цьому занятті, що проходило у формі індивідуальної бесіди експериментатора і дитини, формувався мотив до детального аналізу ситуації. Паралельно продовжувалась робота по формуванню орієнтирів на пошук помилки, що привела в даному сюжеті до пожежі, і встановлення послідовності аналізу ситуації.

На третьому і наступних заняттях змінювалася лише постановка запитань експериментатора, а діти тренувались в акті об’єктивації. Вже к восьмому занятті дитину не потрібно було зовнішньо підштовхувати до паузи перед відповіддю і зовнішньо-мовленнєвої постанові запитання. Після запитання експериментатора діти самі робили паузу і відповідали на запитання.

Слід відмітити, що під впливом навчання майже у всіх досліджуваних переважала позитивна мотивація до здійснення перевірочної діяльності, але лише трішки більше половини дітей змогли з’ясувати спосіб виправлення помилок.

Наведемо відповіді Руслана і Тетяни відповідно на етапах попереджуючого і заключного контролю.

Ситуація : „Чоловік розсіяний замість шапки на ходу одягнув сковороду”. (з вірша С. Маршака „ Ось який розсіяний”.

Як видно з відповідей даної групи дітей, вони навіть не розуміють, що помилки здійсненні з розсіяності, неуважності, і людина із сковорідкою на голові виглядає смішно. Тому з цією групою дітей ми проводили додаткові індивідуальні завдання, спрямованні на посилення мотивів до аналізу і оцінки вчинків героїв шляхом моделювання схожих ситуацій, актуально значущо для таких дітей, давати їм оцінку, вміти прогнозувати наслідки будь яких помилкових дій.

У якості прикладу занять, на яких розумово відсталі досліджувані навчались самоконтролю, можна привести завдання, запропоновані дітям у вигляді етюдів, спонтанно організованих рухливих ігор, лічилок та ін , зміст яких будувався на актуально значущому у даний момент для розумово відсталої дитини матеріалі. Так у процесі ранкового вмивання був запропонований етюд „Я себе вмиваю сам, і я себе перевіряю сам” з використанням основних корекційних прийомів методики психогімнастики. Такими засобами виявились основні елементи виразних рухів (міміка, пантоміміка, жести, пози, інтонації). Використовуючи прийом наслідування дорослому, дитина перед дзеркалом повинна була відтворити всі виразні рухи перевірки власного обличчя після вмивання розумово відстала дитина навчилась послідовно проводити перевірку свого обличчя (підборіддя, рот, ніс, очі, вуха, лоб зачіска), а експериментатор відмічав при цьому якість вмивання і звертав увагу дитини на спосіб послідовного контроля. Нетрадиційне включення дошкільників у такого роду ситуації, базуються на вже наявних у них уявленнях про перевірку, сприяє активному використані з їх сторони як перцептивної форми перевірки (потреба впевнитися у правильності результату власними очима), так і основних орієнтировок контроля (дивлячись на зразок, виконувати послідовне порівняння і аналіз). Крім того емоційна насиченість етюдів сприяла переносу вже засвоєного способу контроля на новий зміст, використання у мові основних мовних орієнтировок самоконтроля.

У процесі експериментального навчання послідовно використовувались наступні етюди: „Я себе взуваю сам, і перевіряю, як я взувся”, „ Я сам застилаю ліжко і перевіряю, як я заправив його”, „Я спостерігаю за собою, коли йду коридором”.

У заключних заняттях-етюдах (1-5 занять) дітям пропонувалося вигадати, спираючись на наглядні або вербальні орієнтири, свої етюди на перевірку, наприклад: вербальні (прибирання; кімната, іграшка, стіл; пасажири, дитина ); наглядні (дерево, гілка, хлопчик; вулиця калюжа, дівчинка; мама, важка сумка, хлопчик; велосипед, автомобіль, дорога). Для зображення всіх дій обов’язково включався експериментатор, від дитини ж вимагалось визначення місця і значення контрольної дії у тій чи іншій ситуації.

Як показало навчання, ефективним прийомом стало залучення дітей до обговорення ситуацій, де вони повинні були здійснити контроль над своїми діями.

По мірі проведення таких бесід дитина не тільки пізнавала навколишній світ, але і мала можливість наперед узагальнити і отримати орієнтири для здійснення дій, що потребують перевірки. Використання нами у процесі бесід прийомів попередження і прогнозування результатів реальних ситуацій, як показало дослідження, дозволило створити психологічну готовність контролювати свої думки, вчинки, дії, сприяло виникненню первинних орієнтирів на пошук зразка для порівняння.