Сторінка
1

Компетентнісний підхід як умова формування пізнавальної самостійності учнів у навчанні фізики

Суспільство ХХІ століття характеризується стрімкими змінами у всіх сферах життя і потребує людей, які уміють адаптуватися до змінних життєвих ситуацій, самостійно набувати необхідні знання, уміло застосовувати їх на практиці для розв’язання різноманітних проблем, критично мислити, грамотно працювати з інформацією, займатися самоосвітньою діяльністю. У зв’язку з цим важливого значення набуває виховання самостійності людини, як особистісної якості, що забезпечує найкращі можливості для становлення людини як вільного суб’єкта суспільної і професійної діяльності. Вихованням самостійності повинні займатися усі заклади освіти, зокрема загальноосвітня школа, яка має орієнтуватися на розвиток в учнів здібностей до самоосвітньої діяльності, готовності і здатності самостійно розв’язувати економічні, соціальні і особистісні проблеми.

Введення компетенцій в нормативну та практичну складову освіти дозволить вирішувати типову для української школи проблему, коли учні можуть добре оволодіти набором теоретичних знань, але відчувають значні труднощі в діяльності, що вимагає самостійного використання цих знань для вирішення конкретних життєвих завдань чи проблемних ситуацій. У «Проекті порядку оцінювання навчальних досягнень учнів основної та старшої школи в системі загальної середньої освіти» від 17 березня, 2011, підготовленому МОН України, визначено критерії оцінювання навчальних досягнень учнів, які мають базуватись на переконанні, що навчальна діяльність у кінцевому результаті має дати учням не просто суму знань, а сформувати комплекс компетенцій. Основним у цьому напрямі є формування ключових і предметних компетенцій. Компетенція учня у сфері самостійної навчально-пізнавальної діяльності віднесена до ключових.

У сучасній дидактиці панує думка, що самоосвіта має бути одним із принципів навчання, реалізація якого покликана забезпечити готовність учнів до безперервної освіти. Так П.І. Підкасистий вважає необхідним зробити самонавчання обов’язковим компонентом навчального процесу, а завдання вчителя бачить у розвитку в учнів пізнавальної активності, умінь самостійної пізнавальної діяльності. Але для того щоб суб’єкт під час самонавчання досягнув бажаного результату, необхідно, щоб він був готовим до самонавчання. У сучасній педагогічній, психологічній і методичній науці готовність до самонавчання називають терміном «пізнавальна самостійність».

Основні положення компетентнісного підходу у формувані пізнавальної самостійності

Ідеї компетентнісно зорієнтованого підходу були закладені ще в теорії навчання другої половині ХХ століття І. Я. Лернером. Теоретико-методичні засади впровадження компетентнісного підходу розглядаються у працях сучасних вітчизняних та зарубіжних педагогів – О. І. Пометун, О. І. Савченко, О. В. Овчарука, А. В. Хуторського .

Дослідження умов впровадження компетентнісного підходу у навчанні фізики пов’язано з такими іменами як П. С. Атаманчук, С. П. Величко, А. Ф. Заболотний, О. І. Іваницький, Ю. А. Пасічник, В. Д. Шарко. Більшість науковців розглядають проблему формуванням компетентності студентів-майбутніх вчителів фізики. Оскільки існує модель фахівця, то і зрозуміло, які завдання він має вміти виконувати. На жаль, модель випускника середньої школи існує лише в загальних рисах, а створення нових стандартів базової і повної середньої школи планується завершити вкінці 2014р. Зважаючи на вказані проблеми, на даний час не існує фундаментальних досліджень зі створення понятійно-термінологічної, теоретичної, методологічної та методичної бази компетентнісного підходу у навчанні фізики старшокласників.

Терміном «компетенція» означено як: сукупність здатностей, якими повинна володіти особа для виконання завдань і функцій, що визначені об'єктом і предметом її діяльності; наперед задану вимогу (норму) до освітньої підготовки учня, необхідної для його ефективної продуктивної діяльності. Тобто, можемо сказати, що для учня компетенція – це образ його майбутнього, орієнтир для освоєння. Сукупність компетенцій учня в сфері самостійної діяльності включають елементи логічної, методологічної, загальнонавчальної діяльності і складають навчально-пізнавальні компетенції. Сюди відносяться способи організації, цілепокладання, планування, аналізу, рефлексії, самооцінку діяльності учнем.

Терміном «компетентність» означено: продемонстровану здатність особи застосовувати знання, навички, особисті здібності та досвід у щоденних та змінних робочих і навчальних ситуаціях, а також у особистому розвитку; інтегрований результат індивідуальної навчальної діяльності учнів, який формується на основі оволодіння ними змістовими, процесуальними і мотиваційними компонентами, його рівень виявляється в процесі оцінювання; володіння учнем відповідною компетенцією, що включає його особистісне ставлення до неї і предмету діяльності; готовність суб’єкта ефективно застосовувати внутрішні і зовнішні ресурси для постановки і досягнення мети діяльності. Узагальнивши визначення, можемо сказати, що компетентність – це встановлення зв’язку учнем між знаннями і ситуацією, здатність виявити процедуру (знання і дія), яка підходить для вирішення конкретної проблеми (задачі). Вона виражається сукупністю особистісних якостей учня і припускає наявність мінімального досвіду застосування компетенції. Даних якостей може бути багато – від змістових і пов’язаних з цілепокладанням (навіщо мені необхідна ця компетенція) до рефлексивно-оцінних (наскільки успішно я застосовую цю компетенцію на практиці).

Компетентнісний підхід на противагу концепції «засвоєння знань» передбачає не збільшення обсягу інформації, яку необхідно донести до учнів, а допомогу учням у вирішенні проблем самостійно. Уважно придивившись, можна стверджувати, що складне поняття компетентності учня дуже схоже на знайоме уміння вчитися. Сьогодні це поняття стає інтегративним і об’єднує в собі психолого-особистісні характеристики учня з змістовою і процессуальною основою учіння. У такому вигляді ми можемо його назвати здатністю учня вчитися самостійно, або пізнавальною самостійністю.

Більшість вчених (Л. П. Арістова, Ю. К. Бабанський, Є. Я. Голант, М. О. Данилов, Н. О. Половникова, О. Я. Савченко, Т. І. Шамова) зазначають, що пізнавальна самостійність особистості виявляється у потребі й умінні учня самостійно мислити, у здатності орієнтуватися в новій ситуації, самому бачити питання, задачу і знайти підхід до їх розв’язання. Основу її становлять інтелектуальні здібності, самостійність мислення, організованість, цілеспрямованість, самоконтроль, здатність учня до рефлексії та корекції діяльності.

О. Я. Савченко зауважує: «У більшості досліджень, проведених ностаннім часом, пізнавальна самостійність учня визначається як сформованість прагнення й уміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку». Сама автор трактує пізнавальну самостійність як якість особистості, базову компетенцію, яка розкриває взаємозв’язок із різними аспектами навчального процесу. На її думку, у навчанні ця якість проявляється різнопланово. У процесі формування всебічно розвиненої особистості – це мета навчання, у процесі засвоєння знань – засіб підвищення усвідомленості, дієвості засвоюваного матеріалу.