Сторінка
3

Формування комунікативної сфери дітей дошкільного віку із дизартрією при ДЦП

Дії з іграшками і предметами у цих дітей мають одноосібний характер, рідко з'являється бажання діяти спільно з дорослим, або наслідувати його дії. Діти не звертають уваги на дорослого, іграшка, або будь-яке нове заняття цікавлять їх більше, ніж вступ у контакт з дорослим. Не спостерігається активного прагнення розділити гру з партнером або звернутися до нього.

У процесі спілкування діти 2-3 років із дизартрією при ДЦП украй рідко користуються мовленням. Експресивно-мімічні засоби спілкування, жвавий погляд, рухові спонтанні реакції з'являються не відразу і є короткочасними, монотонними і маловиразними. В процесі спілкування діти з ДЦП вважають за краще використовувати жести, супроводжують їх різкою мімікою і гримасами підкреслено окличного характеру, виражаючи таким чином свої емоції (наприклад, замість слова "дай" діти використовують гримаси, немов би розмовляючи самі з собою). Встановлення контакту відбувається тільки при ініціативі і підтримці дорослого. Слабко проявляється емоційний стан або бажання поділитися враженнями.

Таким чином, у дітей з ДЦП у віці перших трьох років формуються ті ж мотиви і форми спілкування, що і у здорових дітей. Проте, потреба в спілкуванні виражена менш інтенсивно. Це можна пояснити як природною гиперопікою дорослих по відношенню до хворої дитини, так і слабкою пізнавальною активністю дітей, обумовленою сенсомоторною недостатністю і соціальною ізоляцією в домашніх умовах. Відставання в розвитку засобів спілкування пов'язане також з малою комунікативною активністю дитини із дизартрією при ДЦП і з недостатнім розвитком функцій, включаючи моторні компоненти.

Діти з церебральним паралічем у дошкільному і молодшому шкільному віці зазвичай ще менш багатослівні, і їх відповіді менш різноманітні.

Порушення дихання, роботи м'язів гортані і горла, артикуляторних м'язів негативно впливає на формування плачу, гуління і лепету в домовленнєвому періоді. Ослаблена когнітивна діяльність і відсутність комунікативного досвіду – основні чинники, що впливають на формування комунікативних навичок.

Коли дитина з руховими порушеннями намагається почати розмову, їй доводиться стикатися з різними складнощами, їй складно встановити контакт, оскільки нерідко її погляди, рухи, слова бувають незрозумілі для оточення. Після невдач у контактах у дітей із ДЦП рідко з'являється бажання ініціативи.

Рухові порушення впливають і на невербальне спілкування. Якщо руками неможливо робити зрозумілі жести, передача повідомлень ускладнюється. Навички невербального спілкування розвиватимуться тільки тоді, коли оточення зустріне подібні спроби з розумінням.

Уперше в спеціальній психології опис розвитку особистості дитини з дефектом був даний Л. Виготським. Він переконливо показав, що будь-який дефект, будь-який тілесний недолік є чинником, що до певної міри змінює відносини людини з навколишнім світом, що в результаті дає "соціальну ненормальність поведінки".

Ослаблена когнітивна діяльність і відсутність комунікативного досвіду – основні чинники, що впливають на формування комунікативної поведінки. Рухові порушення впливають на невербальне спілкування. Якщо руками неможливо робити зрозумілі жести, передача повідомлень ускладнюється. Психологічним фактором, який істотно впливає на розвиток комунікативної поведінки, стають недоліки мовлення і опорно-рухового апарату у дітей із дизартрією при ДЦП тільки тоді, коли діти вступають у спілкування з тими, хто відрізняється від них, – оточення з нормальним розвитком.

Отже, у дітей із дизартрією при ДЦП формуються ті не мотиви і форми спілкування, що і у здорових дітей, проте потреба в спілкуванні виражена менш інтенсивно. Це можна пояснити гиперопікою, слабкою пізнавальною активністю дітей, обумовленою сенсомоторною недостатністю і соціальною ізоляцією в домашніх умовах. Відставання в розвитку засобів спілкування пов'язане з малою комунікативною активністю і з недостатнім розвитком функцій, включаючи моторні компоненти.

Порушення соціальних контактів призводить до низки відхилень у формуванні особистості у дітей із дизартрією та патологією опорно-рухового апарату і за відсутності, або недостатньо кваліфікованої психолого-педагогічної корекції можуть викликати появу негативних рис характеру.

Все вище зазначене обумовлює необхідність детального вивчення особливостей комунікативної поведінки дітей із дизартрією при ДЦП, їх індивідуальних та компенсаторних можливостей.

Становлення спілкування дітей дошкільного віку з нормальним розвитком

Формування культури і суспільної свідомості – від зародження ідей до їх громадського твердження – відбувається через соціальну комунікацію. Поняття "комунікація" своїм другим народженням зобов'язана XX століттю. Походить воно від лат. соmmиnісаtiо – повідомлення, передача, бесіда, розмова. Словники свідчать, що вивчення проблем комунікації започатковано ще за часів Платона.

Як і завжди в науці, різні автори абсолютно по-різному тлумачать зміст цього поняття. Соціологи (П. Сорокін) розуміють під комунікацією взаємодію, тобто передачу соціальної інформації.

Психологи (О. Леонтьєв) – процеси обміну продуктами психологічної діяльності, насамперед спілкування. Кібернетики (А. Урсул) розуміють комунікацію як обмін інформацією між складними динамічними системами та їхніми частинами сприймати, накопичувати та переробляти інформацію.

Г. Почепцов у книзі "Теорія комунікації" під комунікацією розуміє "процеси перекодуваня вербальної в невербальну і невербальної у вербальну сфери".

Останнім часом широкого поширення набуває термін "комунікація", разом з терміном "спілкування".

Комунікацією є і безпосередня бесіда, і телепередача, і передача сигналів з супутника на землю, і наш зовнішній вигляд тощо. Тому не випадковою виявляється різноманітність визначень комунікації. Це обмін, зв'язок, розмова, взаємодія двох або більше людей, що полягає в обміні між ними інформацією пізнавального і/або афективно-оцінювального характеру.

Щоб конвертувати значення в повідомлення, люди "кодують" думки і почуття в слова та дії і посилають їх за допомогою передавальних (вербальних) каналів – у цьому випадку це звук (мовлення) і видимі сигнали (невербальна поведінка). Значення, представлені символами, в процесі декодування знову перетворяться учасниками в значення.

Оскільки спілкування включає як вербальні, так і невербальні елементи, то ми завжди посилаємо поведінкові повідомлення, з яких співрозмовник витягає значення, або робить висновки. Навіть мовчання, або відсутність є комунікаційною поведінкою. Ніцше у своїх афоризмах написав: "Люди вільно брешуть ротом, але пика, яку вони при цьому корчать, все-таки говорить правду".

Ці слова досить точно передають як автономний характер передачі інформації за візуальним каналом, так і те, що ми не вміємо в рівній мірі контролювати візуальний канал, як це робиться з каналом вербальним.

Основні типи невербальної комунікації – рухи експресивно-виразні, тактильні рухи, погляд візуально-контактний, просторові рухи, мовлення, особисті фізичні якості. Невербальна комунікація є процесом, у якому беруть участь як тіло людини, так і його психіка.