Сторінка
10
З точки зору естетичного аспекту, образне мовлення становить свідомий творчий процес використання мовних одиниць, що стимулює передусім естетичне сприйняття дійсності, в якому раціональна та емоційна сторони перебувають в єдності, зумовлюють одна одну – пізнання природно існує в переживанні, а емоційність безпосередньо залучається до пізнавального процесу; а також сприяє формуванню певних ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків мовця.
Свого часу В. В. Виноградов зазначав: "складне і функціонально різнобічне питання про образність художнього мовлення або поетичної мови. Воно в усякому разі не зводиться до проблеми переносного вживання слів, висловів, до проблеми тропів, метафор і порівнянь. Воно належить до центральних питань естетики художнього слова". Іншими словами, образність є особливою формою естетичного освоєння світу. Це поняття належить і до категоріального апарату естетики.
Філософія й соціологія, психологія й етика, естетика й мистецтвознавство сьогодні визнали, що естетичні відчуття - це найвищий ступінь чуттєвого розвитку, бо естетична реакція зорієнтована не на будь-які об'єкти і відношення, а лише на досконалі, гармонійні. Проблему естетичного у мові на різних її рівнях розглядали багато вчених (Ш. Баллі, В. Виноградов, Н. Миропольська, О. Потебня, Л. Новиков та ін.). Зокрема, О. Крутоголова зазначає, що для правильного володіння мовленням важливого значення набуває знання його естетичних характеристик, а саме:
а) цілеспрямованість, переконливість, впливовість, спонукальність;
б) логічна ясність, точність, зрозумілість;
в) виразність, емоційність, образність .
Н.Миропольська розглядає образність слова як важливий стимул естетичного розвитку особистості. Це дало їй вагомі підстави сформулювати критерії сформованості естетичного ставлення до мови:
• мовна грамотність;
• естетичне чуття мови (розуміння мистецтва слова, його образності та вміння ним творчо послугуватися);
• натхнення, що мобілізує інтелектуальні й емоційні можливості;
• асоціативність естетичного сприймання, яка сприяє поглибленню розуміння образності слова;
• творча уява;
• розвинутість форм естетичної свідомості: ідеалу, смаку, потреб, оцінки тощо, яка виявляється у здатності точно та образно висловлюватися;
• вияв індивідуальності, який пов'язується зі становленням особистості.
Естетичний вплив образного слова пояснюється Л. Новиковим тим, що воно творчо створюється і відтворюється мовцем. Воно не тільки розуміється, але й переживається.
Отже, створення чіткої, злагодженої системи естетичного виховання в загальноосвітніх закладах неможливе без глибокого розуміння закономірностей естетичного впливу мови у процесах безпосереднього мовленнєвого спілкування та ознайомлення з художніми творами.
Лінгводидактичний (практичний) аспект передбачає здатність учнів доречно використовувати в усних (письмових) висловлюваннях засоби образності (реалізуються в лінгвістичних та літературознавчих категоріях, їх школярі опановують в теоретичному курсі предметів "Українська мова", "Читання"), що впливають на емоційно-почуттєву сферу їхньої життєдіяльності.
Аналіз програм і підручників з української мови, читанок засвідчив відсутність певної систематизації навчального матеріалу, що спрямований на вивчення мовних одиниць із образним змістом. Незважаючи на це, перед вчителем початкових класів стоїть першочергове завдання - формувати у своїх вихованців уміння змістовно, стилістично точно та інтонаційно виразно висловлювати думки й почуття усно й письмово. Ми переконані, що для реалізації цього завдання необхідно планомірно й систематично спрямовувати роботу на формування образного мовлення молодших школярів.
Прикметник, як ніяка інша частина мови, має невичерпні можливості для того, щоб збагачувати й уточнювати словник дітей, надавати висловленню точності чи образності, яскравого емоційного забарвлення, адже мовлення молодших школярів бідне й безбарвне саме через обмежений вжиток прикметників, невміння використовувати їх багатозначність і синоніміку.
Лінгводидактичні основи вивчення прикметника як частини мови
Оскільки метою нашого дослідження є визначення рівня пізнавальної активності учнів під час вивчення теми «Прикметник», то цілком очевидною є необхідність аналізу лінгвістичних основ вивчення цієї частини мови.
У сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми семантико-граматичними особливостями. Але історичні дослідження показують, що так було не завжди. Чим глибше діахронічне вивчення цього питання, тим меншою спостерігається різниця між прикметником та іменником.
Прикметник – продукт пізнішого розвитку мови, він більш абстрактний й утворився від іменника. Слова з атрибутивним значенням поступово відокремилися від іменника, посилився ступінь диференціації цих частин мови, поглибилися семантичні та формально-граматичні відмінності між ними, з’явилася стабільна парадигма словоформ прикметника, і він почав функціонувати як самостійна частина мови .
У лінгвістичній літературі даються різні визначення прикметника:
- частина мови, яка називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий?;
- слова, що вказують на ознаку предмета і змінюються за родами, числами і відмінками, а також відповідають на питання який?яка? яке? чий?чия?чиє? ;
- частина мови, що виражає статичну ознаку за допомогою синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа і відмінка;
- частина мови, що виражає статичну ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним у роді, числі і відмінку. Відповідає на питання який?(яка? яке?) чий?(чия?чиє?) котрий?( котра? котре?);
- частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка;
- частина мови, яка означає ознаку предмета, виражає це значення в граматичних категоріях роду, числа і відмінка, а в реченні виступає в ролі означення або іменної частини складеного присудка;
- частина мови, що означає постійну, непроцесуальну ознаку предмета;
- самостійна частина мови, що передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа і відмінка;
- частина мови з атрибутивною та предикативною функціями, яка має категоріальне значення непроцесуальної ознаки предмета, вираженої синтаксичними категоріями роду, числа, відмінка, категорією членності/нечленності й суфіксами;
- це одна з периферійних частин мови, яка позначає ознаку предмета, має зумовлені опорним іменником словозмінні морфологічні категорії роду, числа й відмінка, функціонує в реченні як формально-синтаксичний приіменниковий другорядний член речення і як семантико-синтаксичний атрибутивний компонент (атрибутивна синтаксема) та може виконувати комунікативну функцію теми чи реми або входити до складу комплексної теми чи реми.
Прикметник як самостійна частина мови може бути охарактеризований у семантичному, морфологічному і синтаксичному аспектах.