Сторінка
9

Вивчення теми "Прикметник" як засіб формування пізнавальної активності молодших школярів

Психологи, психолінгвісти (П.П. Блонський, Л.С.Виготський, Е.Йєнш, Г.СКостюк, О.МЛеонтьєв, О.Р.Лурія, Г.ОЛюблінська, В.П. Москалець, О.О.Потебня, СЛ. Рубінштейн, Е.Стоунс, Г.Фейман та ін.) розглядають образність лише принагідно у зв'язку з розв'язком загальних питань психології, психолінгвістики, що спрямовується передусім на з'ясування сутності її базисних понять: "образ", "образне мислення", "уява", "ейдетизм".

Проблема образного чи наочно-образного мислення розглядається в багатьох монографічних та дисертаційних дослідженнях із психології (МЛ.Басов, П.П.Блонський, Л.В.Григоровська, Г.СКостюк, В.П.Москалець та ін.) передусім як один із видів мислительної діяльності людини з боку його генезису, структури, особливостей процесу здійснення, ролі образних компонентів у пізнавальному процесі.

З точки зору лінгвістичного аспекту, образне мовлення (лексико-семантичний, комунікативний) - це складний, специфічний процес використання в мовленнєвому спілкуванні з метою певного повідомлення мовних засобів як стилістично (експресивно) нейтральних, що набувають образного потенціалу шляхом актуалізації їх значень, семантичного зрушення, що досягається переважно на лексико-семантичному рівні.

Лінгвістичний напрямок (В.В.Виноградов, Г.О.Винокур, І.Р.Гальперин, Б.М.Головін, О.І.Єфимов, А.П.Коваль, Л.О.Новиков, О.І.Федоров, З.Франко та ін.) концентрує увагу на мовних засобах, що використовуються в тому чи іншому художньому тексті. Образність як лінгвістичну категорію визначають насамперед як: "мовний засіб втілення якогось абстрактного поняття в конкретних предметах, явищах, процесах дійсності, і навпаки, якихось конкретних предметів чи понять в абстрактних чи інших конкретних поняттях" (І.Р.Гальперин); "передача загального поняття через конкретний словесний образ" (О.Д.Пономарів); "здатність передавати загальне через одиничне у вигляді асоціацій, що викликають емоційне сприйняття дійсності" (А.П.Коваль).

У лінгвістичному аспекті образність розглядають передусім як властивість слова і як комунікативну якість мовлення. Учені (В.В.Виноградов, Н.В.Гавриш, О.І.Єфимов, А.П.Коваль, Л.О.Новиков та ін.) визначають істотні ознаки образності: яскравість, метафоричність, багатство (різноманітність) використовуваних засобів, точність, оригінальність (самостійність), цілеспрямованість тощо.

У лінгвістичній науці розрізняють:

- потенційну,

- евідентну (очевидну),

- художню образність.

Потенційна образність у працях О.О.Потебні, І.Р.Гальперина, Л.О.Новикова, Д.М.Шмельова та ін. виступає як чуттєво-образний елемент слова, що перебуває в прихованій позиції та виявляється лише за певних умов. Вона виявляється безпосередньо не в самому слові, а в поєднанні слів. Учені (В.В.Виноградов, Б.М.Головін, О.І.Єфимов та ін.) вбачають в евідентній образності передусім первинну властивість слів. Художню образність визначають відповідно до уявлення про мову художнього твору як цілісну систему, кожний елемент якої естетично значущий, образно зумовлений, мотивований образним змістом цілого (А.П.Коваль, Д.М.Шмельов, О.І.Федоров та ін.).

Т. Мельник зазначає, що категорія образності – це категорія специфічна насамперед у стильовому відношенні і змінна в індивідуально-мовотворчому плані. Розглядаючи образність як властивість слова, вона вважає, що варто зосередитися на його семантичній структурі. Адже образні можливості слова виявляються внаслідок довготривалих багатогранних трансформацій, семантичних перетворень, стилістичних зрушень тощо. Відомо, що слово становить єдність знака.

Значеннєву ієрархічно організовану структуру складають семи – найдрібніші семантично неподільні одиниці смислу, що не мають зовнішнього вираження. Сукупність сем створює семему (інша назва “лексико-семантичний варіант”), яка не існує поза лексемою – її матеріальним носієм, становлячи одне з її значень. Компоненти лексичного значення здатні зазнавати певних змін, рухів. Таке семантичне варіювання слова відбувається шляхом посилення одних сем та затухання інших. Актуалізуються і денотативні, і конотативні семи, тоді в першому випадку наявне номінативне значення слова, а в другому – переносне метафоричне значення, що утворюється під впливом певних асоціацій. Така взаємодія компонентів лексичного значення слова, тобто сем, їх рухома рівновага створюють смислову та емоційну напругу, викликають певні естетичні почуття в читача. Образність базується в тих лінгвістичних категоріях, в яких наявна значимість. Саме незвичайність, рухливість, багатоплановість значень слів сприяють творчому відтворенню образу з уявлень мовця.

До сьогодні лишається багато нерозв'язаних питань як загальнотеоретичного характеру, так і суто конкретного, що мають практичну значущість. Скажімо, цілком не визначено поняття щодо засобів, за допомогою яких передається образність. Окремі науковці (О.П.Аматьєва, Н.В.Гавриш, Б.М.Головін, Л.О.Новиков, М.І.Пентилюк, О.І.Федоров та ін.) вдаються до використання таких понять: "образні та необразні виражальні засоби", "експресивні засоби", "засоби художньої виразності", "виражально-зображувальні засоби" тощо. З огляду на нерозробленість означеної проблеми, сутність якої полягає в тому, що виразні засоби мовлення не можна зводити лише до виражально-зображальних, тобто тропів і фігур, оскільки образність досягається за допомогою засобів різних рівнів мовної системи, є необхідність за робоче визнати поняття "виразники образності" (зафіксоване у наукових розробках З.Франко). Відтак, під терміном "виразники образності" ми розуміємо усталені в писемному мовленні різні щодо ступеня переосмисленості чи асоціативності слова та вислови, які за допомогою певних естетичних властивостей (яскравість, незвичність у поєднанні з іншими словами, метафоричність (переносне значення), емоційність, які образно, тобто картинно, передають думки певної особи-мовця, викликають певні емоції та почуття, збуджують фантазію. Отже, образність досягається за допомогою таких виразників образності, які реалізуються в лінгвістичних і суто літературознавчих категоріях:

• фонетико-словотворчі (анафора, епіфора, алітерація, асонанс; префікси та суфікси з емоційним забарвленням);

• лексико-семантичні (багатозначні слова, синоніми, антоніми, омоніми, анафора, епіфора);

• синтаксичні (народні приповідки: прислів'я, приказки; фразеологізми (ідіоми);

• тропи (епітети, порівняння, метафора, метонімія, синекдоха, символ, уособлення, гіпербола);

• стилістичні фігури: семантичні (антитеза, градація), синтаксичні (паралелізм, анафора, епіфора, інверсія, замовчування, риторичне запитання, риторичне звертання тощо).

Не всі зазначені вище засоби, за допомогою яких передається образність, застосовуються у початковій школі, деякі з них використовуються пропедевтично, деякі безпосередньо. Ми вважаємо, що цілеспрямоване і систематичне введення виразників образності у матеріал початкового курсу української мови внесе позитивний результат у розвиток та культуру мовлення школярів.