Сторінка
3

Формування екологічної культури молодших школярів під час вивчення курсу "Я і Україна"

Вагоме місце повинно відводитись і формуванню когнітивного (інтелектуального) каналу формування екологічної свідомості, завдяки якому відбувається інтелектуалізація емоційної сфери. Вроджену потребу дітей у пізнанні можна вчасно задовольнити за допомогою дорослого, який має відповідну кваліфікацію.

Тож сьогодні завдання педагогів – виховувати екологічно свідому людину, яка б не вміло виправляла свої помилки, а й навчилась їх передбачати, знаходити альтернативу у стосунках між людством і природою. Екологічне виховання повинно займати провідне місце у навчальних закладах, адже набуті в цей час знання перетворюються у тривалі переконання. Школярі, в яких сформується екологічна культура, будуть дбайливо ставитись до оточуючої природи, зазначає В. Дерев’янко. Саме тому виникає необхідність розпочинати виховання екологічно свідомого і культурного громадянина вже з дитячого віку.

Як зазначає О. Біда, в методиці викладання природознавства поняття «екологічна культура» вживається у різних аспектах, а саме:

1) по-перше, це поняття розглядається як органічна складова всієї культури суспільства і характеризує сферу взаємодії людства з природою. У такому розумінні поняття «екологічна культура» має історичний характер і визначається дослідниками як сукупність досягнень суспільства і його матеріального та духовного розвитку, закріплених у звичаях, етичних нормах, в усталених стереотипах ставлення людей до природи, поведінці у природному середовищі;

2) по-друге, у педагогічному аспекті поняття «екологічна культура» вживається для визначення рис особистості, що передбачає наявність у людини відповідних знань і переконань, підпорядкування практичної діяльності вимогам раціонального природокористування. У такому розумінні екологічна культура є показником свідомого, відповідального ставлення особистості до природи.

Екологічна культура суспільства і екологічна культура особистості пов’язані між собою. Екологічна культура населення – це екологічна освіченість, свідоме ставлення до природи і практична участь у раціональному її використанні. Таким чином, екологічна культура – це особливе світорозуміння, що відображає такий стан соціально-природних залежностей, який характеризує гармонійну єдність людини, суспільства і природи.

У нашому дослідженні поняття «екологічна культура» ми вживаємо у другому значенні, а саме як екологічну освіченість людини, тобто сформованість у неї системи природничих знань, умінь, навичок, поглядів, переконань та моральних почуттів, що ґрунтуються на свідомому ставленні до природи як до універсальної, унікальної цінності, а також практичну участь у раціональному використанні природних багатств.

Педагогічним процесом, спрямованим на формування екологічної культури особистості, є екологічна освіта і виховання.

Л. Нарочна, Г. Ковальчук, К. Гончарова вважають, що екологічне навчання і виховання – це психолого-педагогічний процес, спрямований на формування у людини знань наукових основ природокористування, необхідних переконань і практичних навичок, певної орієнтації та активної життєвої позиції в галузі охорони природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

О. Біда підкреслює, що поняттям «екологічне виховання та освіта» визначається єдина система заходів, спрямована на формування тих якостей людини, які необхідні для гармонійних відносин суспільства та природи.

У «Концепції неперервної екологічної освіти та виховання в Україні» зазначається, що актуальність екологічного виховання і освіти учнів як необхідної умови для утвердження нового екологічного мислення суспільства полягає в тому, що воно формує систему поглядів, переконань, які базуються на загальнолюдських нормах і законах розвитку природи, сприяє тісному взаємозв’язку майбутніх громадян із вирішенням конкретних екологічних проблем, передбачає цілеспрямоване систематичне засвоєння учнями знань про взаємодію людини та природи. А відтак, екологічне виховання повинно становити цілісну систему, що охоплює все життя людини. Воно мусить мати на меті формування в людини світогляду, заснованого на уявленні про єдність із природою та спрямованість культури і всієї практичної діяльності не на експлуатацію природи і навіть не на збереження її в первинному вигляді, а на її розвиток. Адже подальший розвиток людства може відбуватися тільки разом із подальшим розвитком природи, її розмаїттям та багатством.

Екологічне виховання – це створення умов для засвоєння людиною екологічної культури, виробленої суспільством, з її зміною в наступності поколінь, підкреслює А. Ільїна. Екологічна культура набуває особистісного, індивідуального трактування – як прийнятий людиною спосіб гармонійної динамічної взаємодії з оточуючим її природним світом (система ціннісних орієнтацій), так і глобальне звучання – узагальнений культурно-екологічний досвід усього людства (екологічна етика). При цьому перша індивідуальна інтерпретація дає можливість говорити про різний рівень сформованості екологічної культури особистості, що має значення як параметр оцінки її динаміки в плані екологічного виховання. Таким чином, в сучасній педагогічній науці під екологічним вихованням розуміють неперервний процес навчання, виховання, розвитку особистості, спрямований на формування системи наукових і практичних знань і умінь, ціннісних орієнтацій, поведінки і діяльності, що забезпечують відповідальне ставлення до навколишнього соціально-природного середовища та здоров’я (див. рис. 1).

Рис. 1. Структура процесу екологічного виховання школярів

В цьому світлі наявність у молодших школярів екологічної культури обумовлено сформованістю певних ціннісних орієнтацій, готовністю до діяльності на благо природи на основі екологічних знань та умінь, природовідповідних дій під час самостійного спілкування з нею. Проте, проаналізувавши стан навчально-виховного процесу в сучасній початковій школі, З. Запорожан, А. Захлєбний, І. Звєрєв, Г. Пустовіт та інші справедливо зазначають, що він спрямований в основному на розвиток інтелектуальної сфери молодших школярів і менше всього орієнтований на становлення емоційно-моральних ставлень до природи, тоді як відомо, що екологічне виховання здійснюється на основі розвитку інтелектуально-емоційної сфери, тобто на основі взаємозв’язку знань і почуттів.

Разом із тим, В. Зотов стверджує, що в останні роки з’явилась тенденція розглядати екологічне виховання як один із важливих аспектів соціалізації особистості, що означає:

1) уміння здійснювати соціальні ролі і позиції, без яких неможлива взаємодія суспільства і природи, безболісне і безпечне для обох сторін;

2) наявність певних орієнтацій у вигляді оцінних суджень, провідних ідей, норм і соціально значущих мотивів поведінки;

3) сформованість «критичного» мислення, уміння передбачити наслідки своєї поведінки, «екологічна рефлексія»;

4) здатність емоційного, морально-естетичного переживання актів спілкування з природою.

Зокрема, саме характеристика людини з позиції екологічної вихованості стала відправною точкою у створенні моделі екологічно культурної особистості, всебічно розвинутої, готової до створення і захисту екологічних цінностей суспільства. О. Козіна і О. Степанян зазначають, що до її складу входять: