Сторінка
14

Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні

Таким чином, сьогодні принципи участі громадськості, тобто різних соціальних груп населення, в управлінні освітою (або “принцип партисипативності”, як він називається в теорії наукового управління освітою) є загальновизнаним і тією чи іншою мірою реалізується на практиці у більшості розвинених країн Заходу. Більше того, партисипативність розглядається сьогодні не лише в якості одного із складових принципів наукового управління, але і в якості важливого чинника підвищення рівня освіти.

З освітньою галуззю і, зокрема, з удосконаленням системи управління пов’язана підготовка управлінських кадрів, яка зайняла у державній політиці провідних країн світу, наприклад країн Європейського Союзу та США, пріоритетні позиції. Пріоритетність саме цього питання пояснюється значною потребою суспільства у компетентних і професійно підготовлених управлінських кадрах, які були б спроможні реально здійснювати професійне керівництво освітньою галуззю, втілювати на практиці визначені у стратегічних планах цілі і завдання.

Досягнення вітчизняною системою освіти світових стандартів у цій галузі є одним з основних чинників вступу України до Європейського Союзу як повноправного члена, що обумовлює важливість для нашої держави вирішення завдань підвищення якості підготовки управлінців, керівників, адміністраторів освітньої галузі. Оскільки в сучасному інформаційному суспільстві освіченість громадян вирішальним чином впливає на рівень розвитку держави, для розроблення рекомендацій щодо вирішення цих завдань доцільно скористатися досвідом США і провідних європейських країн, система освіти яких найповніше задовольняє вимоги інформаційного суспільства .

Підготовка управлінських кадрів освітньої галузі у США здійснюється багатьма навчальними закладами, найкращими за рейтингом були визнанені програми Вісконсінського університету; Гарвардського університету; Стенфордського університету і Університету Джорджа Вашингтона. Аналіз навчальних програм зазначених університетів показав, що підготовка управлінських кадрів освітньої галузі здійснюється в цілому за програмами чотирьох типів: магістерськими, докторськими, програмами підготовки спеціалістів і за додатковими неступеневими. В межах кожного з визначених типів програм ведеться спеціальна підготовка управлінців з питань управління сферами початкової, середньої, вищої освіти, загального адміністрування освітньою галуззю, міжнародних питань освіти.

Надзвичайно корисним є досвід канадської програми “Кар’єра починається”, яка складається з двох компонентів. Перший – забезпечує фінансуванням для однорічного стажування молоді. Другий - забезпечує фінансування для набуття досвіду роботи випускників вузів.

Як засвідчує досвід Німеччини, дуже ефектиною системою підготовки державних службовція стала німецька модель “освіта все життя”. Особливу увагу привертають програми проведення короткотермінових семінарів, симпозіумів, конференцій, “круглих столів” у межах перепідготовки та подальшого навчання державних службовців з питань європейської інтеграції. В дискусіях та обговореннях з нагальних питань керівництва освітою залучаються безпосередні виконавці, що дає можливості поєднувати надбання теорії та наукові здобутки з практикою.

У цілому, аналіз розвитку вищої освіти в розвинених країнах світу свідчить, що цей процес був тісно пов’язаний як із зовнішніми, так і з внутрішніми чинниками, які спонукали покращення рівня освіти та підготовки висококваліфікованих кадрів. Не дивлячись на суттєві відмінності в соціально-економічному розвитку, європейські країни при формуванні єдиного освітнього простору накопичили значний досвід, котрий відображається у доступності вищої освіти для всіх бажаючих, наявності умов для того, щоб закінчити навчання без перешкод, організації нових форм і методів навчального процесу, виробленні стандартів освіти, здійсненні реформ в галузі державного управління вищою школою, підготовці державних управлінців і керівництві якістю освіти. Цей досвід став вирішальним чинником на шляху модернізаціїї вищої освіти України та її входженні у європейське освітнє поле на засадах Болонського процесу.

Україна мала і має одну з найбільших і авторитетних систем вищої освіти у світі. Однак ця система формувалась та розвивалась за інших соціально-економічних, політичних та культурних умов. Кризовий стан освіти в Україні був зумовлений цілим рядом причин, які дістались у спадщину від недалекого минулого, а саме: надмірною централізацією управління та фінансування освіти у колишньому Союзі, відсутністю національної системи освіти, заідеологізованістю та повним її одержавленням, тривалою ізоляцією від світового освітнього досвіду. На нашу думку, радянський акцент на традиційні галузі промисловості, які вимагали великої кількості робітників з низькою кваліфікацією, та невисока заінтересованість громадськості у підтримці вищої освіти та високих технологій ще й досі впливає на ситуацію в Україні. Україна залишається виробником сталі та енергомістких товарів для країн СНД і світового ринку. Вона не претендує на “постіндустріальні” технології. І, що найтрагічніше, інтелектуальний потенціал нових поколінь молодої держави може ще довго марнуватися у галузях з низькими технологіями.

Протягом існування незалежної України реформи, які мали місце у вітчизняному освітньому комплексі носили половинчатий характер.“Норма” освітніх цілей в Україні кінця ХХ ст. залишалась на рівні “норм” Союзу 70-х років. Звідси витоки сформульованих проблем і напрями їх вирішення. Ринкові умови вимагали грунтовних змін у системі вищої освіти України. Проведення таких змін в часі співпало із реформуванням європейської системи освіти. Варто зауважити, що спроби надати загальноєвропейського характеру вищій школі фактично розпочалися ще в 1957 році з підписання Римської угоди. Згодом ці ідеї розвинулися в рішеннях конференції міністрів освіти 1971 та 1976 років, у Маастріхтському договорі 1992 року.

Фактично Болонський процес розпочався 18 вересня 1988 р. під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету – альма-матер європейської вищої освіти. Ректори 430 університетів в урочистій обстановці у присутності багатьох представників громадськості, урядовців та духовенства підписали Велику Хартію (Magna Charta Universitatum) де були проголошені фундаментальні засади, які повинні були назавжди зостатися основою ролі університетів як центрів культури і знань. Серед університетів, які підписали Велику Хартію були і 4 українські вищі навчальні заклади. Однак, враховуючи бюрократичність вітчизняного освітнього комплексу, централізованість управління – вищі навчальні заклади України не поспішали виявляти ініціативи, побоючись, що вона може бути і покараною.

Наступні роки характеризувалися запровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, що сприяли напрацюванню спільних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти. Це, насамперед, програми приведення національного законодавства у сфері освіти до норм, напрацьованих країнами Європи, розширення доступу до вищої освіти і підвищення академічної мобільності студентів та їхньої мобільності на ринку праці, створення системи навчання впродовж усього життя та багатовимірні завдання зі зближення освітніх програм і систем, які вирішувались у рамках численних програм TEMPUS/TACIC.