Сторінка
8

Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні

ЮНЕСКО збирає для освіти 20 показників за шістьма темами: національні системи освіти; освітній рівень дорослого населення і освітні досягнення; викладацький склад і прийом на навчання за рівнями освіти; показники для окремих рівнів обов’язкової освіти; статистичні дані для третинної (післясередньої) освіти; суспільні витрати на освіту.

Зауважимо, що до 1998 року ці щорічники спиралися на визначення понять, які рекомендували автори Міжнародної Стандартної Освітньої Статистики (ISES) (Париж, 1978). Поділ мереж навчальних закладів на освітні рівні – стару (1976 р.) версію Міжнародної Стандартної Класифікації Освіти (ISCED), нову версію освітньої класифікації (ISCED-97), прийняту Загальною Конференцією ЮНЕСКО в листопаді 1997 року, – почали застосовувати для збору освітніх даних у 1998 році.

Статистичні бази даних ЮНЕСКО містять мало даних про вищу освіту – ця організація концентрує свою увагу насамперед на обов’язковій (шкільній) освіті. Чи не найцікавіший параметр, що стосується вищої освіти – кількість студентів, що припадає на 10000 населення. Він дає точне, але надто загальне уявлення про кількість молоді даної країни з вищою освітою.

Серед усіх наявних у світі освітніх довідників найбільшу кількість індикаторів, які можна використати для аналізу стосовно якості освіти, містять ті, які створює Організація з економічного співробітництва і розвитку (OECD). Змінюючи час від часу набір індикаторів, ця організація намагається охарактеризувати не лише суто кількісні аспекти діяльності освітніх систем, але й якісні – вплив отриманого певною особою освітнього рівня на її заробітки та ін.

Наприклад, у довіднику 2001 року видання наводяться дані для 32 двох індикаторів, поєднаних у шість великих груп. Індикатори охоплюють практично всі рівні освіти і багато різних тем, пов’язаних з роллю системи освіти у житті окремого громадянина і всього суспільства. Таблиці і діаграми супроводжуються детальними поясненнями, які допомагають зробити правильні висновки і інтерпретувати розходження між країнами. Єдиний недолік подібних довідників полягає у тому, що не всі країни надають дані по кожній позиції у повному обсязі.

Порівнюючи довідники Організації економічного співробітництва і розвитку (OECD) різних років видання, легко помітити, що склад індикаторів не є сталим, оскільки майже кожного разу він змінюється в тих чи інших аспектах. Наприклад, у виданні 1995 року, яке містить показники за 1992 рік, наводиться аж 48 індикаторів. Деталізовані такі теми:

– демографічна, якої стосуються три показники: С01 – Освітні досягнення населення; С02 – Гендерні відмінності в освіті; С03 – Молодь і все населення;

– суспільний імідж системи освіти висвітлюють аж сім показників: С21 – Важливість шкільних предметів; С22 – Важливість якостей/вмінь; С23 – громадська довіра до шкіл; С24 – Освітня відповідальність шкіл; С25 – Повага до вчителів; С26 – Пріоритетні питання діяльності шкіл. С27 – Шкільні рівні і розподіл відповідальності у прийнятті рішень. Для показників С21-С27 статистичні дані надала менше третини країн, які охоплені виданням;

Отже, довідники Організації з економічного співробітництва і розвитку (OECР) дають багатий матеріал для зіставлення і аналізу показників різних країн, висновків щодо тенденцій розвитку і системи освіти, і всього суспільства. В Україні подібних праць не багато, але останнім часом вони з’являються все частіше. Використання статистичних даних для оцінювання якості діяльності освітніх систем постійно збільшується і в перспективі має шанси на охоплення всіх країн світу. Наприклад, ОЕСД спільно з ЮНЕСКО розвивають програму „Світові Індикатори Освіти”. Вісімнадцять країн, які не є членами ОЕСД, теж подають статистичні дані. Серед них Китай, Індія, Бразилія та Індонезія дали значний результат: тепер деталізованими описами системи освіти, за нормами ОЕСД, охоплено понад 65% населення Землі.

Отже, Європа залишається зоною найбільш інтенсивного статистичного опису систем освіти. Болонський процес, на наш погляд, сприятиме тому, що всі його учасники намагатимуться й надалі розширювати кількість інформації про власні системи освіти й підвищувати свою обізнаність про системи вищої освіти й ВНЗ інших країн.

Зазначимо, що великий внесок у розвиток теорії і практики визначення, оцінювання і порівняння рівнів якості у вищій освіті України зробили працівники і експерти системи медичної освіти України. Медична освіта серед перших стала об’єктом світової стандартизації, що пов’язано з особливою небезпекою для всього населення, яка виникає у разі низької фахової підготовки медичного персоналу.

Українські фахівці використовували переважно досвід медиків США, в якому конституція, демократичне законодавство та індивідуальна незалежність громадян створює специфічні (і досить складні) умови для праці лікарів, що додатково підвищує необхідність контролю і забезпечення їх професійної компетентності.

Процес упровадження сучасних зарубіжних засобів забезпечення якості медичної освіти тривав кілька років, а певне узагальнення впровадження в Україні стандартизованих тестів знаходимо у книзі колективу авторів під керівництвом І.Є. Булах. Аналізуючи поняття “якість”, вони звертаються до визнаних світових норм, вказуючи, що у створеному Міжнародною організацією зі стандартизації, найбільш повному і досконалому нині Стандарті ISQ—8402, це поняття визначається так: “якість — це сукупність властивостей та характеристик продукції або послуг, які надають їм здатність задовольняти потреби, які є або які будуть. Ці стандарти ввели також такі поняття, як забезпечення якості, управління якістю, поклали початок сертифікації систем якості, під якою розуміють сукупність організаційних структур, відповідальності, процедур, процесів та ресурсів, що забезпечують загальне управління якістю” .

Це визначення вичерпне у разі більшості виробів, призначених для індивідуального споживання, а також для простих послуг. Вищу освіту важко віднести до рангу “простих”, оскільки вона є не лише індивідуальним, але й суспільним багатством – навчена особа нерідко одна може більше, ніж усе населення, що не володіє необхідними знаннями і вміннями. У ролі “споживачів продукції системи вищої освіти”, враховуючи перехід від елітарного до загального навчання, виступатиме практично вся країна, стійкий розвиток якої у наш час неможливий без “якісної вищої освіти” і розвиненого науково-конструкторського комплексу.

Тому ми вважаємо, що наступне визначення “якості освіти” , подане І.Є. Булах та її колегами, має багато переваг над іншими, наведеними вище: “якість освіти можна визначити як сукупність властивостей та характеристик освітнього процесу, що надають йому спроможність формувати такий рівень професійної компетентності, який задовольняє потреби, які є або які будуть, громадян, підприємств і організацій, суспільства і держави”.

Далі, узагальнюючи сформовані в Україні і за кордоном погляди на “якість освітнього процесу”, наведені шість головних факторів, що визначають його:

1) підготовка і особисті якості викладача і студента;