Сторінка
10

Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні

У СРСР та інших країнах Східної Європи в другій половині XX століття медичні, технічні, економічні факультети та факультети мистецтв часто були відокремлені від університетів; викладання зазначених дисциплін було зосереджено в особливих інститутах. Викладання радянської ідеології було обов'язковим і поділялася на три основні дисципліни: науковий комунізм, марксизм-ленінізм і політична економія радянського зразка, викладання яких крім власне курсів перелічених дисциплін було також включено в багато інших курси, наприклад, з історії чи енергетиці.Університети підтримували на високому рівні вивчення природничих наук, нообщественние науки викладали тільки з точки зору марксизму-ленінізму.

Ще в 1922 р. уряд В. І. Леніна вислав з країни 160 провідних учених на так званому філософському пароплаві. Пізніше частина професури та студентів були страчені або надіслані в табори ГУЛАГу. Генетика в Росії середини XX століття (з кінця 1930-х до середини 1960-х років) деградувала до лисенківщини. Тільки після смерті І. В. Сталіна університети отримали деякі академічні свободи. Університет радянського зразка вважається одним із прикладів політично контрольованого навчального закладу.

Словник надає таке визначення поняттю університет – “вищий навчальний заклад та наукова установа з різноманітними гуманітарними та природничо-математичними відділеннями”. З іншого боку, поняття “університет” у середні віки мало декілька визначень, суть одного з яких становить наступне: це був заклад, дипломи якого надавали право їх власникам викладати у будь-якому навчальному закладі будь-якої країни. Таким чином, реформа, що відбувається в українській системі освіті, суть якої складається у загальному визнанні дипломів українських навчальних закладів у Європі, це відгук середньовікової європейської системи освіти.

Новим помітним явищем у системі вищої освіти стала зміна статусу провідних університетів та академій, утвердження їх у якості національних закладів. Марек Квєк зазначав, що “майбутній силует університету якраз перебуває у процесі нормування. За ним надзвичайно цікаво спостерігати; корисніше, однак, його збагнути; а найкорисніше створити”. Появу на вітчизняному освітньому полі цілої низки ВНЗ, що дістали статус національних, слід оцінювати саме з практичних позицій , саме як такий крок, що веде до диверсифікації, Це означає, що саме їх треба вважати основними носіями ідей та технологій. Крім цього,сучасний університет має виконувати функцію основного партнера в сфері міжнародної співпраці, що дозволило б забезпечити обмін викладачами та студентами і, завдяки наявності кафедр з міжнародною орієнтацією, дало б можливість поширювати найбільш досконалі методи викладання.

Таким чином, університет як основна ланка вищої освіти покликаний подолати суперечність між двома сферами, що протиставляються одна одній, державною службою та ринком праці, виконати свою провідну інтелектуальну й соціальну місію – формування та пропаганда універсальних цінностей і культурної спадщини. Сьогодні 82 українських ВНЗ мають статус національних, але інколи, як зауважив екс- Президент України В.Ющенко, - це не більш як формальний додаток до назви . Серед університетів України є такі: Національний транспортний університет, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка, Київський національний університет внутрішніх справ, Кримський агротехнологічний університет, Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, Донецький національний технічний університет, Херсонський національний технічний університет, Національний університет «Києво-Могилянська академія», 1992, Харківський національний університет, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національний технічний університет України «КПІ», Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет харчових технологій, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Донбаський державний технічний університет, Таврійський національний університет, Донецький національний університет, Севастопольський національний технічний університет, Севастопольський національний університет ядерної енергетики та промисловості, Черновецький Національний Університет імені Юрія Федьковича, Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова, Університет «Україна», Дніпропетровський національний університет, Кримський гуманітарний університет, Харківський національний університет радіоелектроніки, Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту, Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили, Приазовський державний технічний університет, Керченський державний морський технологічний університет, Рівненський державний гуманітарний університет, Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, Одеський національний морський університет.

Зважаючи на хронологію і зміст Болонського процесу, Національну доктрину розвитку освіти та результати моніторингу навчальних закладів України, наш вітчизняний університет залежно від власної стратегії, що базується на принципі інституційної автономії, узгодженої та змістовно закріпленої законодавчо, може як легко увійти в європейський освітній простір, так і піти в забуття. З огляду на те, що конкуренцію і ринкові відносини у зв'язку з прийняттям Болонської конвенції ніхто не відміняв, а провідні європейські університети прагнуть розширити свій сектор впливу і прибутки, після ейфорії приєднання вітчизняні вищі навчальні заклади, очевидно, чекає безкомпромісна боротьба.

1. Необхідність реформування вищої освіти наприкінці ХХ – початку ХХІ століття була зумовлена новими соціальними умовами, переходом до нового постіндустріального типу цивілізації. Модернізуючи вищу школу, Україна вирішує внутрішні проблеми (демократизація суспільства, формування економічно і суспільно активних громадян та ін.), а також утверджується серед інших держав в умовах глобалізації та європейської інтеграції. Цілі реформи – зміна змісту вищої освіти на нових правових і методологічних засадах, досягнення принципово нового рівня якості підготовки випускників середньої та вищої школи, збереження досягнень минулого і наближення до європейського рівня в кількісних та інших показниках. Відповідно самою суттю, основним принципом державної політики має стати досягнення принципово нового рівня якості підготовки фахівця вищої школи, конкурентоспроможного на європейському ринку праці.

2. З урахуванням явищ глобалізації та континентальної інтеграції виявлено загальні для європейського регіону тенденції розвитку вищої освіти: кількісне зростання контингенту студентів та їх мобільності, перетворення елітарної вищої освіти на загальну, подовження тривалості обов’язкової освіти, ускладнення структури вищої освіти та урізноманітнення мережі ВНЗ (збільшення та зростання ролі сектору недержавної освіти), професіоналізація вищої освіти, удосконалення системи управління вищою освітою, забезпечення якості вищої освіти, розробка механізмів інтеграційної політики в галузі вищої освіти. Ці явища проаналізовано під кутом їх важливості для досягнення цілей Болонського процесу.