Сторінка
3

Проблеми історії фонетичних систем східнослов’янських мов у мовознавстві 70-Х рр. XIX ст. – 30-х рр. XX ст.

Як вже було зазначено вище, у сучасних працях з української лінгвістичної історіографії відзначено, що “Очерк звуковой истории малорусского наречия” П.Г.Житецького є першою спробою цілісного огляду історичної фонетики української мови. На думку В.А.Глущенко системний підхід до мовних явищ у їх історії П.Г.Житецький реалізує насамперед шляхом поєднання в цілісній концепції розвитку вокалізму і консонантизму. В.А. Глущенко підкреслює, що П.Г.Житецький розглядає не лише зв’язок окремих голосних і приголосних у мовленнєвому потоці. Він досліджує зв’язок самих підсистем вокалізму і консонантизму. При цьому кожне фонетичне явище органічно включене в загальну концепцію і з неї випливає [2, 91]. П.Г.Житецький, за визначенням В.А.Глущенко, пише про однобічний зв’язок вокалізму і консонантизму, а не про їх взаємодію: в історії української мови зміни в підсистемі голосних (занепад редукованих) викликали зміни в підсистемі приголосних. Твердження про зворотний вплив консонантизму на вокалізм в історії слов’янських мов уперше представлене в працях О.О.Шахматова, який розглядав зв’язок вокалізму і консонантизму як взаємодію.

Дуже важливим у цій праці П.Г.Житецького є встановлення стійких тенденцій до рівноваги голосних і приголосних в історії української мови. З погляду вченого, між вокалізмом і консонантизмом існують компенсаційні відношення. “Ослаблення” вокалізму спричиняється до “підсилення” консонантизму, а “підсилення” вокалізму – до “ослаблення” консонантизму. Сама думка про те, що в тих чи інших сучасних слов’янських мовах та в їх історії “бідний” вокалізм поєднується з “багатим” консонантизмом і навпаки, виявилася дуже продуктивною в мовознавстві ХХ ст. Вона стала основою поділу слов’янських мов на два типи – вокалічний і консонантний, які інтерпретовано як у синхронічному, так і в діахронічному аспекті.

Актуальним, за В.А.Глущенко, є також твердження П.Г.Житецького про те, що типологічні відмінності між слов’янськими мовами полягають не тільки у вокалізмі, а й у консонантизмі. На думку вченого, у вокалізмі “індивідуалізм слов’янських наріч різкіше впадає в очі; але аналіз малоруського консонантизму покаже нам, що й тут панують глибоко типові звукові риси, хоча значною мірою вони зумовлені перетвореннями в галузі голосних звуків” [3, 145]. Це видається П.Г.Житецькому закономірним: “Та інакше й бути не могло: своєрідна система голосних повинна викликати своєрідну систему приголосних звуків” [3, 145].

Дістала великого поширення та подальшого поглиблення й ідея П.Г.Житецького про провідну роль вокалізму в процесі перетворення систем вокалізму і консонантизму слов’янських мов: саме зміни в підсистемі голосних (занепад редукованих) викликають наступні зміни як у підсистемі голосних, так і в підсистемі приголосних. Для спільноруської епохи характерне “процвітання глухих голосних”. Цей час і був періодом відносної рівноваги вокалізму і консонантизму у фонетичних системах слов’янських мов. Прямо на це П.Г.Житецький не вказує, проте дане твердження представлене в ученого імпліцитно: воно органічне для системи ідей П.Г.Житецького. Про це свідчить, зокрема, і те, як зображує вчений еволюцію фонетичної системи української мови після занепаду редукованих голосних: “Рух звуків у малоруському наріччі, як і в усіх слов’янських наріччях, почався, на нашу думку, з утрати глухих звуків ъ та ь .” [3, 67].

Усе вищезгадане вказує на те, що концепція зв’язку вокалізму і консонантизму в історії української мови П.Г.Житецького зберегла актуальність у порівняльно-історичному мовознавстві ХХ ст. Проте факт пріоритету П.Г.Житецького у постановці проблеми зв’язку вокалізму і консонантизму залишився непоміченим в студіях з історичної фонетики та в дослідженнях з історії мовознавства.

Коли вище у цій статті мова йшла про погляди В.В.Колесова, вже було відзначено як відбився системний підхід О.О.Шахматова до історико-фонетичних явищ. В.А.Глущенко характеризує проблему взаємодії вокалізму і консонантизму реалізовану у концепції О.О.Шахматова, як одну з “центральних проблем” історичної фонетики слов’янських (насамперед східнослов’янських) мов. У рамках зазначеної концепції О.О.Шахматов реконструював, з одного боку, паралельні процеси палаталізації і лабіалізації (лабіовеляризації) приголосних, з іншого боку, паралельні процеси V-депалаталізації та V-делабіалізації.

Сама ідея палаталізації приголосних будь-якого місця творення в спільнослов’янській мові в П.Ф.Фортунатова (а слідом за ним і в О.О.Шахматова) виникла з системних міркувань: палаталізація задньоязикових у спільнослов’янській – очевидний факт, але вибірність задньоязикових не знаходить пояснення, тому необхідно припустити, що палаталізації зазнавали й приголосні іншого місця творення – передньоязикові та губні. Висновок про палаталізацію всіх приголосних спільнослов’янської мови в зазначеній позиції став твердженням глобальної важливості. Проте О.О.Шахматов не зупинився на цій тезі. Системний підхід до мовних явищ дозволив йому зробити подібний висновок щодо впливу на приголосні голосних заднього ряду. Імовірно, що саме системні міркування примусили О.О.Шахматова реконструювати поряд з V-депалаталізацією паралельний процес V-делабіалізації. Сутність розглянутих процесів О.О.Шахматов убачав у перерозподілі тембру, у передачі високого й низького тембру приголосних голосним у межах складу. Надалі в історії східнослов’янських мов низький тембр приголосних міг повертатися до наступних голосних: відбувалися процеси лабіалізації голосних і делабіалізації приголосних, тобто втрати останніми самостійної, позиційно не зумовленої ознаки лабіалізованості. У складах з високим тембром подібний процес не відбувся [2, 164].