Сторінка
2

Проблеми історії фонетичних систем східнослов’янських мов у мовознавстві 70-Х рр. XIX ст. – 30-х рр. XX ст.

Не оминається увагою і узагальнююча праця О.О.Шахматова “Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка”, опублікована в збірнику “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (Пг.,1916,т.2) та праця А.Г.Кримського “Украинская грамматика” (Москва,1907), у першому томі якої теж досліджувались фрагменти фонетичних систем східнослов’янських мов у їх історії.

Як зауважує С.П.Бевзенко, в дореволюційні часи виходили солідні наукові праці, присвячені як систематичному викладу української фонетики, так і окремим її проблемам. Він зазначає, що серед кола питань, що цікавили тогочасних мовознавців, найголовнішими були опис сучасної української мови та намагання довести самостійність української мови серед інших слов’янських мов. Він акцентує визначну роль О.О.Потебні, П.Г.Житецького, К.П.Михальчука у справі систематичного висвітлення фонетики української мови. Посилаючись на такі праці О.О.Потебні, як “Заметки о малорусском наречии” (Воронеж, 1871), “К истории звуков русского языка”(Воронеж, 1876), “Из записок по русской грамматике” (Харків, 1874), в яких, на його думку, описано не одне явище історичної фонетики, С.П.Бевзенко вважає, що цілісного нарису української історичної фонетики в О.О.Потебні все ж так і не вийшло. Проте С.П.Бевзенко гадає, що “Очерк звуковой истории малорусского наречия” (Киев, 1876) П.Г.Житецького, зокрема друга частина, присвячена розгляду явищ історії українського вокалізму і третя частина, де розглядаються основні явища консонантизму, є першою вдалою спробою цільного огляду історичної фонетики української мови [1, 170]. Відчутно просунули вперед вивчення історичної фонетики східнослов’янських мов, вважає С.П.Бевзенко, праці О.О.Шахматова “Очерк древнейшего периода истории русского языка” (Пг., 1915) і “Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка”(Пг., 1916), а також праця К.П.Михальчука “К вопросу об отвердении слогов в малорусском языке”, 1893. Ці праці багаті на матеріали порівняльно-історичного характеру й нові ідеї щодо проблеми становлення фонетичних систем східнослов’янських мов та системного характеру фонетичних змін.

В.К.Журавльов відзначає, що положення про продуктивність системно-функціонального підходу до мовних явищ, принципи цього підходу було розроблено представниками “формальної” Московської лінгвістичної школи [4, 10].

Як зауважено упрацях з лінгвістичної історіографії В.В.Колесова, системний підхід О.О.Шахматова до історико-фонетичних явищ відбився, зокрема, на вивченні таких фрагментів системи, як ô у зв’язку з ê, друге повноголосся в загальних межах змін, інтерпретованих як перше та третє повноголосся, редуковані у зв’язку з просодичними змінами в спільноруській мові, різни типи акання [5, 55]. Найбільш повно системний підхід до реконструкції фонетичних явищ минулого було реалізовано в глобальній шахматовській концепції взаємодії вокалізму і консонантизму в історії слов’янських, насамперед східнослов’янських, мов. Шахматовське твердження про взаємодію вокалізму і консонантизму в історії слов’янських мов стало подальшим розвитком тези П.Г.Житецького про зв’язок вокалізму і консонантизму.

У працях з лінгвістичної історіографії В.А.Глущенко відзначено що, системне розуміння мовних явищ з достатньою повнотою відбилося насамперед у студіях з історичної фонетики східнослов’янських мов О.О.Потебні, П.Г.Житецького та О.О.Шахматова.

На широкому матеріалі східнослов’янських мов О.О.Потебня реалізує ідею взаємозв’язку архетипів і фонетичних законів. Він реконструює не окремі фонетичні закони, а систему законів із спільним механізмом зміни. Беручи за відправну точку для спостереження окремий конретний факт мови, він не обмежується ним, а включає його в широке коло подібних фактів, що дозволяє вченому відтворювати історію того або іншого явища як прояв загальномовної тенденції, у частковому бачити загальне. Це стосується, зокрема, концепції “кількісних змін приголосних”. Ця концепція установлювала взаємозв’язок між ознаками сили-слабкості, глухості-дзвінкості, проривності-фрикативності, м’якості-твердості. О.О.Потебня писав, що “кількістю приголосної називається ступінь сили дихання, необхідний для вимови цієї приголосної. Дихання з більшою силою спрямовується до органів, коли вимовляємо к,т,п, ніж тоді, коли вимовляємо г,д,б, і з більшою силою в цьому останньому випадку, ніж тоді, коли вимоляємо spirantes (j, в, с, х, h та ін.), язикові р, л і носові н, м. Тому зміну приголосних беззвучних або одночасних у напрямі до звучних або довгих, які непомітно зливаються з голосними ( h з а, j з і, в з у )” [7, 68-69]. Отже, на думку О.О.Потебні, глухі і дзвінки, проривні і фрикативні приголосні фонетично розрізняються також за силою-слабкістю. Ступені сили приголосних у порядку зменшення можна представити так: глухі проривні – дзвінки проривні – фрикативні та р, л, м, н. Останні на цій шкалі – голосні: це найбільш слабкі звуки, при цьому між приголосними і голосними немає чітких меж. Звідси потебнянська кваліфікація тих або інших консонантних змін як “ослаблень” або “підсилень”. Зокрема, спірантизацію проривних та африкат і африкатизацію проривних учений розглядає як “ослаблення”, а перехід фрикативних в африкати та проривні – як “підсилення” [2, 89].

Наведений матеріал свідчить, що концепція “кількісних змін приголосних” охопила практично всі фонетичні закони в історії консонантних систем східнослов’янських мов. Проте, як зауважує В.А.Глущенко, концепція не привернула до себе уваги сучасників О.О.Потебні і ії не було оцінено належним чином. Він також відзначає, що концепція О.О.Потебні в цілому залишилася непоміченою в історичній фонетиці східнослов’янських мов і в лінгвістичній історіографії [2, 90].