Сторінка
2
Розповідаючи детальніше про Варю і Олю, автор ставить Соню осібно, хоч і не говорить про неї багато. Певні риси характеру є спільними для Соні і Варі. Для обох дівчат притаманне відчуття власної гідності, сильна воля, прагнення всього досягнути самостійно. Проте частіше, ніж Олі, Варі «приходили в голову такі думки, що на них в підручниках не було тлумачення, и нічого з них не вичитувалось із повістей и романів, які їм потрапляли» (т.2, с.248). Дванадцятирічна Соня «розмірковувала про любов і ненависть, про добро і зло і говорила, що на землі міцного щастя нема» (т.2, с.248). Надзвичайно допитлива, вона багато і жадібно читала все, що траплялося їй до рук. Маша перебирала свої ідеали з книжок, проте часто знала про все і сама. У всіх ситуаціях вона неодмінно філософствує, заглиблюється у власне «я», шукає відповіді на одвічні питання.
У змалюванні героїні Марко Вовчок завжди стримана. Занадто лаконічно окреслено її портрет: «Софія Василівна була красуня, і не тільки красуня, а надзвичайно допитлива дівчинка» (т.2, с.248). Іноді тільки одна фраза дівчини показує її внутрішню боротьбу, її переживання. Часто стан її душі передається тільки через зовнішні деталі. «Соня не зводила очей з Єфросинії, і її побілілі губи не ворухнулись» (т.2, с.296), — так реагує Соня на драматичну сцену горя матері, від якої забирали дитину за наказом самодура-поміщика. «Побілілі губи» дівчини виражали і глибоке співчуття до нещастя ключниці, і біль, і тривогу: вони з Варею не взяли подаровану Саханіним дівчинку, але ж де гарантія, що пан не запропонує її тому, хто може взяти? Служанка любовно називає її «зіркою», а на зауваження Олі, що Соня дуже тиха, відповідає: «Ну, та тиха ще сміливіша. Тому вона і мовчить більше» (т.2, с.300).
У своїй ідеї служіння справі вона далека від середовища, яке її оточує, його міркувань і моралі. Ця особливість характеру героїні, її занурення у сферу морального самопізнання, яскраво відображена у дієсловах, що характеризують Соню: вона весь час «роздумувала, розмірковувала, тужила, в тривозі все слухала і на все дивилася із кутка» (т.2, с.280).
Соня хоче «не даремно бути і жити по-своєму», на відміну від Варі і Олі, які, розчарувавшись у житті, не витримавши першого ж удару долі, прирікають себе на безцільне існування. Соня брала близько до серця тривоги Варі, якій мати не дозволяла зустрічатися з Пороховим, готова була все зробити для неї Вона весь час роздумувала про стосунки Варі і Порохова, а коли він одружився з іншою, вона щиро співчуває сестрі, мовчки і невтомно виконує усі її забаганки, при цьому «обличчя у неї було таке сумне» (т.2, с.272). Вона втішає і Олю, яка боїться майбутнього, одружуючись із неврівноваженим, але смертельно закоханим у неї Саханіним. Соня, по-філософськи ставлячись до плину життя, не розуміє Олиних суму і сліз заздалегідь. Вона заспокоїла Соню міркуваннями «і як щастя іноді міцним буває, і як горе стороною проходить» (т.2, с.290). Проте, спостерігаючи згодом за стосунками Олі та її чоловіка, вона не вірить у його почуття, не розуміє його ревнощів до сестер, грубої, безцеремонної поведінки. Вона не погоджується зі словами Варі про надзвичайно сильну любов Саханіна і не хоче такого щастя для себе. «Значить, коли людина полюбить, так їй уже нікого на світі не шкода? Можна кожного образити? Можна на живу голову наступити обома ногами — дарма, що вона жива — мене поглинуло кохання .» (т.2, с.298). Варя це вважає дрібницями, Соня — найсуттєвішим у людині. Проте поведінку Олі, яка втікла від тяжко хворого чоловіка, вона засуджує, вважаючи, що потрібно було кидати його, коли він був здоровим. Вона не виправдовує Саханіна — просто, на відміну від Олі, здатна на християнське співчуття до нього не як до чоловіка-деспота, а як хворої людини.
Після смерті Марії Олексіївни недоброзичливі сусіди сподівалися, що сестри розпрощаються з Сонею. Їх здивувала позиція Варі, яка після заміжжя Олі поставила Соню на перше місце. Проте Соня, всупереч їхнім передбаченням, залишилася такою, як і була. «Знаю її: в скромності тримали, ні до кого не підлещувалась, і на перше місце потрапила — не зачванилася, тільки, може, привітнішою стала» (т.2, с.300), — так характеризує її ключниця.
Поняття про добро і зло, сформовані в дитинстві, завжди керували вчинками Соні. Автор простежує, як у душі Соні розвивається любов до людей, яка і приводить її «в стан погибающих за великое дело любви». Для любовних стосунків у російській прозі 60-х років притаманне ідеологічне навантаження, вони розвиваються під дією ідейно-психологічних, етико-філософських розмов. Кохання для Соні органічно зливається із духовним життям, із суспільно-моральними прагненнями. Обранець її — особистість, людина загостреного морального обов’язку, здатна на глибоке і цілісне почуття. «Неможливого шукає, — шукає, щоб усі були задоволені» (т.2, с.334), — так характеризує його служанка. Він вважає усіх людей рівними, прагне допомагати людині не через те, що вона добра, а «тому, що людина жива, божа» (т.2, с.335). Як би людина не опустилася низько, у ній є щось хороше, вважає він. Його вражає тільки людська байдужість і малодушність. У повісті є епізод, де герої обговорюють чоловіків і жінок. Григорій вважає нещасною даму, яка не вірить у любов. Не розуміє він і жінок, для яких весь світ зосереджується на одній людині, а інші перетворюються на зайвих, чужих, ненависних. Таке почуття, на його думку, це не любов, а пристрасть. На його переконання, любов вища від пристрасті. Любов він сприймає, як всеосяжне явище: любов до всіх людей, до правди до добра. Той, хто вимагає плати за любов щастям, той не вміє любити. Такою ж максималісткою є і Соня. За високе почуття дівчина готова до найтяжчих випробувань, піти на самопожертву. Героїня виявляє глибину, силу, цілісність почуття, наділена внутрішнім спокоєм, вона стримана, зосереджена.
Завантажити реферат