Сторінка
3
У кінцевому, з суто жіночим читанням пов”язується поява у вікторіанську епоху популярної культури з її „низькими” смаками та сентименталізмом. Продукування літератури для масового вжитку трактується при цьому у зв”язку з появою жінок-читачок, які проводять час у безділлі та ліні, поглинаючи маловартісні романи. Правда, справедливості ради варто зауважити важливу роль жінки як читачки та її смаків і на процеси еволюції „високих” літературних стилів. Ще у XVIII столітті жінку оголошено „природженою письменницею”, а освічена жіночність з її виразами чуттєвості, психологізмом, увагою до моралі стає джерелом розгортання нової, некласичної образності й естетики, починаючи від Річардсона, Руссо до гетевського „Вертера”. Цю тенденцію фемінізації смаків спостерігаємо через романтизм аж до раннього модернізму і постмодернізму. Загалом же, з кінця XVIII століття, заважує Л.Шюккінг, „оглядка на даму-читачку стає ( .) ще більш обов’язковою, ніж раніше” [17].
І все ж жіноче читання найчастіше асоціюється з масовою літературою. Їх, мовляв, об’єднує фальшива пасивність та слухняність, які насправді обертаються пануванням і накиданням низьких цінностей та смаків. При цьому іронізується і сам процес читання і жінки як читаюча публіка. Вони постають не творчою спільнотою і не ідеальною комунікацією, а їхнє читання ототожнюється з відтворення і споживанням (уже баченого, читаного). Ось замучена і одинока Джейн Ейр з однойменної повісті Шарлоти Бронте, побачивши у вікні дві жіночі постаті, що посхилялися над книжками, впізнає в них рідних собі істот. Рамкою сприйняття стає при цьому знайома ситуація-картинка („це була німа сцена, так наче всі дійові особи були тіні, а осяяна свічками кімната – картина” [18]), і саме її впізнає Ейр. Таке бачення не випадкове – впродовж усього роману Джейн контролюється „чужими” поглядами і оцінками.
Жінка-героїня і жінка-читачка загалом знаходяться зазвичай у полі зору патронізуючого погляду „іншого”. Таким „іншим” є не лише чоловік, але й свята сестра – супер-его героїні, а в ширшому сенсі – усі ті стереотипи поведінки, які нав”язані їй літературно. Такий принцип письма переноситься з літератури, писаної жінками у ХІХ столітті, і в сучасний „жіночий” роман(с). У ньому зберігається суто чоловічий погляд всезнаючого автора – той фокус „знання”, яким так тішиться патріархальна критика. Що б не відбувалося з жінкою і коло жінки, її тіло і душа під прицілом обсерватора, так, як бідна Джейн, яка, читаючи Шекспіра, раптом помічає, що „потрапила в поле зору” „вічно пильних, блакитних очей” Сент Джона і не знає, „чи довго він (у даному випадку Сент Джон, але так само й містер Рочестер – Т.Г.) мене отак виміряв очима згори й донизу, вздовж і вшир” [CAPut!'].
Чоловіча, скажемо так, література недвозначно ототожнює жіноче читання (і жіночу літературу) з кітчем. Прийнято думати, що модернізм – абсолютний антагоніст популярної культури, який відторгує кітч зі структур „високої” культури. Однак, навіть у зразкових для модернізму романах „Улісс” та „Поминки по Фіннегану” Джеймса Джойса елітарна культура переплітається з масовою, і саме відсутність ієрархії між ними забезпечує багатомірність текстуального прочитання [20]. У „Мадам Боварі” Флобера становлення модернізму співвідно-ситься з двома типами образності: з Еммою асоціюється пізньоромантичний кітч, між тим коли надихнута „любов”ю до прогресу” просвітницька риторика аптекара Оме пов”язана з іншого роду кітчем, що виростає в модерну епоху на основі з’єднання буржуазного споживання з артистизмом.
Якщо романтизм породжує кітч через естетизацію і „фемінізацію” смаків, то масова література епохи модернізму, навпаки, де-естетизує кітч і робить естетичне предметом споживання та фетишизації. „Дійшло до того, що він (Оме – Т.Г.) почав соромитися своєї буржуазності. Він козиряв артистичними манерами, почав курити. Для своєї вітальні він придбав дві „шикарні” статуетки в стилі Помпадур” [21], –зауважує Флобер. А зразком новочасного модерного типу кітчу стає його проект пам”ятника на Емминій могилі: „спочатку він запропонував уламок колони з драпуванням, потім піраміду, потім храм Вести – таку собі ротонду .або й купу руїн. Ні в одному з тих проектів Оме не забував про плакучу вербу, яку він вважав єдино можливим символом журби” [22]. Між тим коли Оме-як-кіч співвідноситься зі сферою продукування, письма (аптекар описує усі події у своєму містечку у своїх дописах до газети), Емма-як-кіч символізує сферу споживання – жіноче читання. Зрештою продукування-споживання здавна має ґендерну конотацію.
Флобер показує деструктивний вплив жіночого читання, точніше базованого та ньому „жіночого кітчу”, на характер своєї героїні. Причому кітч поданий Флобером як феномен жіночого читання. Емма перечитує дамські журнали „Кошик” і „Дух салонів”, і це не просто переглядання інформації і засвоєння „знання” (як чоловічого фетишу). Коли вона читає, пише автор, „не минаючи ані рядочка”, вона живе в уявному світі. Емма „жадібно поглинала” „всі звіти про прем”єри, верхогони, вечірки, цікавилась дебютом тої чи іншої актриси, відкриттям нової крамниці. Знала останні моди сезону, адреси фешенебельних кравців, дні прогулянок у Булонському лісі, розклад спектаклів у опері. Слідкувала за романами, вивчаючи за Еженом Сю обстановку великопанських домів, шукаючи в творах Бальзака й Жорж Занд уявного задоволення власних жадань” [23].
Природа кітчу, що стає загальною атмосферою життя для Емми, – естетизація, ідеалізація та сентименталізм, тобто усі ті ознаки, якими зазвичай характеризується в патріархальній культурі жіноча творчість. Загалом у Флобера кітч – це жінка, і навпаки, жінка – це кітч. Флобер характеризує таку форму існування як певного роду сублімацію – це „якесь піднесене понад життям існування, що рвійно шугало між небом і землею у несказанній величі. Все інше в світі губилось десь у невиразності, не займало певного місця, ніби й не існувало” (с.70). Неодмінними атрибутами такого жіночого кітчу, окрім сентиментальності і бажання любові, є також декоративність, екзотика і бажання водночас „умерти і бути в Парижі”. „І чому зітхання при місячнім світлі, і довгі обійми, і сльози, що зрошують руки в хвилину розлуки, і пал жаги, і ніжність, і бентежність – усе це було для неї невіддільним від пишних замків, де люди розкошують на дозвіллі, від будуарів з шовковими завісами й м”якими килимами, від жардиньєрок із квітами, від ліжок на високих підмостках, від блиску самоцвітів і аксельбантів на лівреях?” (с.70), – так артикулює неясні Еммині почуття автор, з’єднуючи намріяне з реальним і комфортним.
Завантажити реферат