Сторінка
2

Марлітівський стиль: жіноче читання, масова література і Ольга Кобилянська

Отже, мислиться, що саме інтимна, лірична, приватно-чуттєва образність є доменою властиво жіночою, але у „велику” літературу можна ввійти, лише поборюючи її. Так твориться образ своєрідної жіночої субкультури - суто жіночої белетристики, призначеної для такого ж „жіночого” читання, себто для масового, домашнього вжитку. І не варто братися за „велику” („справжню”) літературу, тобто видавати себе за „сильну стать”, бо, як пише той же Франко, всякі „слабовиті, і хоровиті, і філігранові” істоти хотіли би „з себе чинити велета Голіафа”. „Се єсть те саме явище психічне, як те, що діти хотіли б грати ролю дорослих, а жінки – мужів” [9], – коментує він.

Зіставлення так званої „чоловічої” та „жіночої” творчості відбувається по лінії „особисте” – „загальнолюдське”. „Ваша пісня могла б бути й для загалу річчю реальною, потрібною і пожаданою, але тоді лишень, коли б висказувала думки, погляди, бажання і потреби загалу, коли б служила тому загалові” [10], – твердить Франко, коментуючи перші твори своїх кореспонденток, жінок-товаришок. Уляна Кравченко на це відгукувалася: „Абстрактні філософічні теми, лірика рефлексійна, містика – се моє живло. А брати-літератори хотіли би, щоб я з більшою увагою гляділа на реальний світ” [11].

Ця тенденція – дорікати жінкам-авторкам за „вузьку” проблематику їхніх творів та переважання лірики, сентиментальної чуттєвості, любові, а не соціального аналізу (що визнається прерогативою передусім серйозної прози) стає загальним місцем для української позитивістської критики. Так, Осип Маковей зауважує про „Царівну” та інші твори Кобилянської: „авторка поклала в них більшу вагу на любов, як на потребу хліба і соціальної свободи для жінок. А тим часом саме ті соціальні відносини жінок заслуговують на більшу увагу, ніж справа любові” [12]. Не обходиться при цьому і без іронії щодо, мовляв, найголовнішого жіночого бажання – вийти заміж, що ніби-то становить приховану ідею будь-якого твору, написаного жінкою-автором. Ще в дофройдівську епоху, скажемо так, Маковей зводить змагання усіх героїнь жіночих романів, які він аналізує, – Наталки („Царівна Кобилянської), Агати („З доброї родини” Габріели Ройтер) і Терези („Тереза” Неєри) – до відомої формули про властиво жіночу компенсацію нереалізованого бажання: дитина або творчість. „Усі три бажають або вийти заміж, або займатися чимсь, щось писати, чогось учитися, взагалі, щось творити, для чогось жити. “Entweder ein Kind, oder ein Werk!” („Або дитина, або творчість!”) – сказано виразно в повісті Ройтерівни” [13], – підсумовує Маковей.

Критика стає формою ґендерної влади в літературі, пропонуючи цілу стратегію читання. Маковей – як виразник патріархальної критики, наприклад, не помічає того, що весь сюжет повісті „З доброї родини”, скандальної як на свій час – повість була опублікована 1895 року, за рік до „Царівни” Кобилянської, – спрямований не на ствердження суто „жіночих цінностей”, а на критику так званої „жіночої культури”, себто тих уявлень про культуру, які приписує тогочасне суспільство жінці і які та змушена приймати. Повісті Ройтер натомість накидається вузький горизонт ґендерних очікувань: жінка як імпліцитний автор ототожнюється зі своєю героїнею, вона говорить про єдино цікавий для неї об”єкт – про любов.

Між тим у повісті німецької письменниці драма життя Агати полягає у тому, що її поведінка не відповідає нормам і правилам, які передбачає „дівоча культура” – той кодекс правил і модель поведінки, які відведені дівчині з середнього стану, єдине призначення якої – стати повноцінною матір”ю і дружиною. Спроба вийти поза межі такої ролі зазвичай веде до божевілля або духовного зламу. У тому ж випадку, коли дівчина приймає в силу різних обставин таку долю, вона падає в істерію, що й відтворює Кобилянська у повісті „Людина”. Повість Ройтер здійснювала аналіз такого типу „жіночої” культури та вплив останньої на жіночий характер. Залежна від популярної літератури, призначеної для жінок, героїня повісті не може жити своєю волею, жити повним життям – вона цензурує власні думки і вчинки [14], вивіряючи їх правилами свого класу і нав”язуваною ним культурою.

Така „дівоча (жіноча) культура” виховувалася передусім літературно, її стверджували й закріплювали написані чоловіками і призначені для жіночого читання популярні видання про конфірмацію, правила поведінки, етикет, про подружню вірність та гігієну подружнього життя. Це видання типу німецькомовної “Aus der Tochterschule ins Leben. Ein allseitiger Berater fur Deutschlands Jungfrauen” („З дівочої школи в життя. Всебічний посібник для німецьких дівчат”), 1892.

Ґендерні стереотипи переносяться з жіночої літератури і на жіноче читання. Як читає жінка літературу? В іронічній новелі Кобилянської „Він і вона” Він – уособлення „високого чоловіка”, „чужинця”, „культурника” і ніцшеанця, говорить: „Баби мають дивний смак, бабський. Їм розходиться лиш о то, чи герої поберуться; се для них головна річ. Читають заголовок книжки, відтак – кінець, а наостанку – дві-три сторінки з середини. Саме ту сцену, де він освідчується їй. Впрочім, се для них і в житті найважніше. Тенденція, провідні ідеї і т.п. не існують для них” [15].

Зрештою, і героїня автобіографічних „Хризантем” Уляни Кравченко підсмі-юється над тим, як і що читають знайомі їй пані. „У читанні інтересних фейлетонів не перепиняла наших пань і така важна робота, як печення струглів чи там великодніх баб. Пані Маяковська й інші мешканки камениці збиралися тоді внизу, де була пекарська піч, з годинником у руці пильнували печива та кінчали роман про Церізу чи яку іншу героїню” ( .).– І що? І що? Що далі? Що з усього? Чи грім, чи кара на демона? Чи нагорода для жертви? Чи всі загинули? Чи він одружився з нею?” [16].