Сторінка
3

Іманентність жінки у прозі О.Забужко та Н.Зборовської 90-х років ХХ століття

Дане лесбійство є першим досвідом пізнання себе, свого тіла, своїх відчуттів та почуттів. Але як і жіноча тілесність, а тим паче “активна” жіноча тілесність, так само і будь-яка квір-ідентичність, в тому числі і лесбійство, були темами однозначно приреченими на осуд та не сприйняття з боку загалу. Підтвердженням цього є проекція подальшої долі Ленці (тобто долі жінки в патріархальному суспільстві із явно вираженою “активною” тілесністю), вчинки та спосіб життя якої, були категорично засуджені навіть без найменшого намаганя розібратись ким вона є в першу чергу для себе і чому так поводиться (“…ця облудна, потайна, граційна, розбещена, наскрізь порочна й невідпорно зваблива, палена зсередини невідомим вогнем Ленця-оленятко просто мусила, і то дуже рано, віднайти свій спосіб боронитися…, - затуляючись тим єдиним, чим мала: тілом. Виставляючи його міжсобою й іншими, як щита-обманку…”[4, 55]).

Намагається дестереотипізувати загальноприйняті уявлення про жіночу сексуальність і Ніла Зборовська у своїй повісті “Валя” (1999). Героїні даного твору не лише усвідомлюють та відчувають свої тілесні потреби і бажання, а й активно втілюють їх у життя - це жінки, які не бажають “зректися” свого тіла заради фахової реалізації, через що нерідко отримують тавро “шльондри”(“Я, взагалі, у своєму житті знала лише одну справжню шльондру, тобто жінку, яка безкінечно міняла коханців, отримуючи надзвичайне плотське задоволення, але її більше нічого й не цікавило у цьому світі. Однак у мене було багато подруг із такою славою”[5, 240]). Проте “жінка ж Зборовської це не “агресивно-сексуальна жінка-самка, що ніяк не нажереться людським сім’ям” – це і Валя, яка із своїх нечисленних любовних пригод “лише з одним чоловіком зазнала справжньої тілесної насолоди, та й то це було декілька разів, а загалом вона від цього не страждала…”[5, 240], і Алма, яка “могла за день прийняти трьох, а то й більше, мабуть, коханців”, використовуючи їх просто із матеріальних міркувань (“Мені ж треба доглядати стареньку маму, ростити дитину, піклуватися про маленьких сестер”[5, 242]), і Ріта “від (якої – О. С.) віяло якоюсь особливою чистотою і цнотою”. Це жінка про яку ще Сімона де Бовуар у своїй “Другій статі”(1949) говорила, як про вільну самодостатню особистість, що здатна до повноцінного існування в “гармонії зі своїм тілом”, бо ж “не довіряти своєму тілу – це все одно. Що втратити довіру до себе” [9, 173].

“До одної із пригноблюючих інституцій радикальні феміністки відносять також й інституцію материнства.

Феміністи виступають проти традиції зведення жіночої життєдіяльності до репродуктивної функції та обмеження її інтересів колом сім’ї, а також веденням домашнього господарства” [9, 170].

Досліджуючи роль Фройдових та деяких постфройдистських теорій на формування маскулінної стереотипної бази щодо суспільно-родинної місії жінки, К.Мілет у своїй “Сексуальній політиці” вдається до аналізу книжки нью-йоркських психіатра Фарнема та соціолога Лундберга “Сучасна жінка: втрачена стать” (1947). Авторка приходить до висновку, що: “Напавшись на сексуальну реформу та на її оборонців, звинувативши їх у пенісних заздрощах та випадково інтерпретуючи історію, Лундберґ та Фарнем удались до куди підступнішої “м’якої лінії”, тобто уславлення “жіночості”, родини, жіночої самовідданості, а надто материнства” [6, 340]. А у праці Еріка Еріксона “Жіночість та внутрішній простір” (1968) дослідниця помічає “чимало зніченості, навіть суперечливості, – пов’язаної з тим (О. С.), що він вагається між двома поглядами на жінку: Фройдовим шовінізмом і власною лицарськістю. Він прагне наполягати на тому, що анатомія жінки – це її доля (так само як і особистість), а водночас обстоює, що сформоване історично поневолення жінки слід зменшити ґалантними поступками материнським інтересам” [6, 346]. Для вченого “материнський інстинкт притаманний жінці як певне природжене “соматичне” чуття і становить її “ідентичність”. Тут Еріксон, у своїх розвідках ніколи не накидаючи таких вузьких меж ідентичності чоловікам, здається, обмежує індивідуальну ідентичність жінки майже самою сексуальною основою… Період формальної освіти, коли жінці дозволено поширювати свою цікавість на сфери, “далекі від її майбутньої функції народження дитини”, – це, як гадає Еріксон, просто “мораторій” [6, 345], дія якого рано чи пізно закінчується. А тому “всі етапи розвитку жінки присвячені миті, коли вона “віддасться коханню незнайомця і піклуванню про нього та його нащадків”[6, 345]. Підсумовуючи, К.Мілет зазначає, що “на його думку (Е.Еріксона – О. С.), жінки вчинять добре, поклавшись на своє “право бути лише творцем” завдяки материнству і більше нічим не переймаючись”[6, 357]. Проте, так думає не лише Еріксон, так думає основна маса чоловічого населення, не враховуючи, при цьому, думок жіноцтва з даного приводу.

Таким чином, важко не погодитись із К.Мілет у тому, що послідовники Фройда, начебто вшановуючи материнство, прив’язують жінку до суто біологічного існування. “Материнство є для жінок небезпечним, бо воно утверджує ситуацію, при якій жінка (female) повинна бути тільки жінкою (woman) та матір’ю, воно заперечує можливість розвитку для жінки особистої творчості і творення світу, який був би для неї вільним та відкритим” [12, 174], – стверджує представниця радикального фемінізму Дж. Ален.

Під цим же кутом зору дивиться на проблему і Ніла Зборовська, яка на прикладі своєї героїні у повісті “Валя”, утверджує думку про те, що материнство, будучи вагомою складовою життя жінки, є лише його складовою. А вже те, наскільки ця складова важлива для неї, вирішувати повинна сама жінка.