Сторінка
3

Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен

У короткій передмові до тритомника “Пороги і За­поріжжя”, яка має назву “Читачеві, який хоче знати, що він читає”, до теоре­тичного обґрунтування творчої ево­люції Шереха-літературознавця мимохідь долучається мовби й незначний, але доволі промовистий психоло­гічний штрих. Пояснюючи мотиви вміщення у тритом­нику статей мурівського періоду, автор зауважує: “Не місце тут на докладну самоаналізу, залишимо це те­перішнім критикам й майбутнім кандида­там наук. Тільки більш-менш випадкові, вирвані з контексту приклади: автор перейшов через дитячу хворобу донцовізму і, здається, трохи порозумнішав; він виплекав у собі тро­хи, критич­нішу чи обережнішу настанову супроти назверх патріотичної гасловості (на зразок гасла “націо­нально-органічного стилю” в літературі, політиці і житті, і так далі). Знову ж і тут нам допоможуть прийдешні пророки філологічних наук. […] Звісно, з чужих поми­лок ніхто не навчився розумнішої поведінки чи мислен­ня. Але, якщо автор справді чогось навчився в своєму житті, у чому-небудь порозумнішав, нехай буде видно не тільки мету, а й шлях до неї” [9, т. І, с. 15].

Поки нічого на цю тему немає у кандидатів та “про­років філоло­гічних наук”, скористаємося з поради авто­ра простежувати шлях до мети, тобто до подолання романтично-народницької ілюзії й утвер­дження на за­гальноєвропейських позиціях. Насамперед відзначимо, що хоч участь Ю.Шереха в МУРі була чи не найяскравішою, та все ж не першою сторінкою його творчої біо­графії, а концепція “національно-органічного стилю” не першою естетичною концепцією. Першою, хоч і не та­кою голосною, була літературно-критична діяльність у Львові періоду німецької окупації. Львів тоді був по суті єдиним центром українського культурного життя та співпраці літераторів і митців Галичини, Наддніпрянщи­ни та еміґрації. На сторінках журналу “Наші дні”, який виходив тут, висловлювалися різні погляди на перспек­тиви різних стильових тенденцій розвитку літератури: чи це буде неоромантизм з його наголосом на ще так не­давно панівному донцов­ському волюнтаризмі, чи нео­реалізм із залученням арсеналу умовних форм, чи нео­класицизм. Серед цього різноголосся вирізнялася своєю послідовністю й аргументованістю позиція Ю.Шевельова, який перспективною, за його тодішнім переконан­ням, лінією розвитку української літератури, зокрема прози, вважав неосентименталізм. Він почав розмову про це зі статті “Перед судом сторіччя” – про Г.Квітку-Основ’яненка (“Наші дні”, 1943, № 8), продовжив аналі­зом оповідання Марії Цуканової “Бузковий цвіт” (“Наші дні”, 1943, № 10) і завершив рецензією на “Звіролови” Івана Багряного – таку назву мало львівське видання твору 1944 р., пізніше змінену на “Тигролови” (“Наші дні”, № 4/5). Трактуючи неосентименталізм як своєрід­ний захист від “нещадимості й жорстокості збуреної епохи”, автор вважав, що ґрунт, на якому може вирос­ти література глибокої проблематики і складної думки, “здоровий людський ґрунт – наш український, чорно­зем” [8, с. 6]. Коли знайомишся сьогодні з цими статтями, за­крадається здогад, чи не є це зав’язь концепції “націо­нально-органічного стилю”, сформульованої у час ство­рення МУРу.

І перша, і друга концепції мають спільну рису, яка, з одного боку, зумовила їх нездійсненність, а з іншого – певною мірою розкрила психологічні спонуки їх ство­рення. Перше полягало в нормативному характері цих концепцій, що передбачає скерування літературного процесу в бажане русло. І тут, власне, був недавній при­клад, що вселяв надію на здійснення такого проекту, – “Вісник” Дмитра Донцова, який мав величезний вплив на громадську думку 20–30-х рр., наклав свою печать на ціле покоління, породивши таке явище, як “вісниківство”, що в нових обставинах уже не мало ґрунту під ногами. Чи можлива нова програма, яка могла б об’­єднати людей під прапором мистецтва? Може, саме так розуміти “дитячу хворобу донцовізму”, про яку гово­рить Шерех у передмові до тритомника “Пороги і запоріжжя”? Може, тому в статті “Донцов ховає Донцова” Шерех представляє МУР не як літературно-мистецьке об’єднання, а як етап суспільного руху, що прийшов на зміну “вісниківству”: “Етап вісниківства в нашому гро­мадському житті минув. Живемо на етапі МУРу. І бо­ротьба епігонів вісниківства з концепцією МУРу означає, беручи об’єктивно, послаблення українського національ­ного фронту і тим самим підтримку ворогів українства і передусім головного ворога – російсько-більшовиць­кого” [9, т. ІІІ, с. 87]. Ховаючи, таким чином, Донцова і “вісниківство”, Ю.Шерех підписував вирок і МУРові. Бо при­писував йому непритаманні функції, призначив непо­сильну роль.

“Воскреслий” Шерех, який вилікувався від “дитячої хвороби донцовізму”, не втратив, а радше збагатив кращі риси, що харак­теризували його статті мурівського періоду, – іронію, дотеп, парадокс. А вже тепер над ним не тяжіли обов’язки ідеологічного характеру. Звільнення від них критик мовби підкреслює заголовками статей “Хвильовий без політики” (1953), “Про літературу без політики” (1956) – друга є розгорнутою рецензією на “Історію української літератури” Дмитра Чижевського (Нью-Йорк, 1956). Однак у цьому підкресленні “без політики”, як переважно в Шереха, більше іронії, аніж справді аполітизму, це було радше заперечення “укра­їнського фальшивого патріотизму, що квітне буйним цвітом у тому, що на еміґрації зветься українською наукою” (“Про літературу в політиці й політику в літературі”) [9, т. І, с. 373].

Стежив Юрій Шерех і за тим, що робилося в Україні. Коли читаємо його роздуми про твори Леоніда Первомайського, Андрія Малишка, Олеся Гончара, відчуваємо доброзичливий тон і водночас чітку аргументованість основної тези, що дози “політичної спеку­ляції”, які є неодмінним атрибутом соцреалістичного канону, нівечать таланти і породжують чи не найбільше лихо – “втрату культури”. Натомість відкриттям для Шереха стала творчість поетів-шістдесятників. Він належав до тих літераторів еміґрації, які привітали свіжі голоси з України, що розхитували цей залізобетон­ний канон (серед них Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Богдан Кравців, Григорій Костюк), і поставив в один ряд імена Емми Андієвської, Івана Драча, Ліни Костенко, Юрія Тарнавського… На противагу тим діаспорним критикам, зокрема із середовища Нью-йоркської групи, які цілком відмежовували літературу від політики, Шерех дотримувався погляду, що поезії не вадить ідеологічна зорієнтованість автора, оскільки література включена в соціокуль­турний процес, надто коли йдеться про культуру “замкнених суспільств”, де література є чи не єдиною трибуною для вираження суспільних ідей. При аналізі поезії Шерех виходить із способу художнього мислення автора. Так, у статті “Трунок і трутизна…” – передмові до збірки Василя Стуса “Палімпсести”, що вийшла 1986 р. у видавництві “Сучасність”, він розмежовує поезію на програмовану і непрограмовану, до представників першого типу відносячи Миколу Руденка, а до другого – Василя Стуса. “Представник програмованої поезії, – читаємо в статті, – має певну систему ідеології, певну, сказати б, програму, і її в своїх творах більш або менш талановито висловлює. Непрограмовані поети, звісно, теж можуть мати вироблену ідеологію, але їхні твори відбивають її лише побічно, через мінливість настроїв і переживань. Сьогодні вони можуть бути песимістами, завтра ніби оптимістами, сьогодні повними надії, завтра охопленими розпачем. Програмована поезія відбиває погляди сформовані, непрограмована – думки й почуття у формуванні” [9, т. II, с. 107-108].