Сторінка
2

Повітря з синього і золотого скла (неокласик Микола Зеров)

У своїй роботі “Нове українське письменство”, та в Курсі лекцій Київського інституту народної освіти М.Зеров виконав періодизацію української літератури. “Початковою датою нового українського письменства вважається звичайно рік 1798-й, коли у Петербурзі коштом конотопського дворянина Максима Парпури, з’явилися на світ перші три частини “Перелицьованої Енеїди” Котляревського.” Це був час русифікації вищих верств українського суспільства; занепад давньої слов’яноукраїнської мови (сьогодні про існування колись такої на рівні Теофана Прокоповича більшість пересічних громадян України і не здогадується); коли Київ “губить своє значення “руського Парижа” і розсадника архієреїв”; регламентується і забороняється друк українських церковних книжок. В цей час І. Котляревський, за висловом М.Зерова, розпочинає еру нового українського письменства. Зазвичай відстоювати це право потрібно було дослідникам літературознавцям, бо після виходу “Енеїди” Котляревського з’явилося кілька незначних за виконанням публікацій російською мовою на аналогічну тему. Котляревського відстояли такі митці як М.Зеров, О.Єфремов тощо.

У “Новому українському письменстві” автор дає цікаві характеристики, наприклад: “Коцюбинський, Стефаник, Винниченко певно і глибоко ведуть лінію натуралізму. Подібно до Франка, вони не бояться спиняти увагу на найтемніших сторонах життя, особливо Стефаник усі троє удосконалюють свою письменницьку техніку, користуючись імпресіоністичними засобами”. “…Коли Марко Вовчок писала свої сентиментально-романтичні оповідання, розпочинається у нас і своєрідна етнографічно-реалістична течія, яка і тягнеться до середини 90-х років, розвивається в писаннях Нечуя-Левицького та Панаса Мирного”. М.Зеров дає таку періодизацію:

1. Доба класичних пережитків та сентименталізму з 1798 р. і до кінця 20-х р. XIX ст.

2. Доба романтичних поглядів – з кінця 20-х рр. до кінця 60-х.

3. Доба наївного реалізму, побутово-описового, наостанку з нахилом у бік натуралізму – з кінця 60-х рр. до середини 90-х.

4. Доба неореалізму та неоромантизму – з середини 90-х р. до наших днів.”

Микола Костянтинович дуже любив і досконало знав творчість Афанасія Фета (Шеншина), Івана Франка, Лесі Українки, Валерія Брюсова, Олександра Блока, любив він і Володимира Маяковського. Він першим познайомив тогочасного читача із творчістю Марка Черемшини, йому належать літературні розвідки про Чехова, Коцюбинського, Свидницького, Щоголіва, аналіз молодих Павла Тичини та Василя Блакитного, драматургії Миколи Куліша. М.Зеров виокремлює і глибоко досліджує діяльність Івана Білоусова – перекладача та популяризатора Тараса Шевченка: “Культ Шевченка у його російського перекладача набирає форм, дуже подібних до українських народницьких”. У 1902 р. Білоусов здійснює демонстративну панахиду по Шевченку в Москві, у “літературній” церкві “Большого Вознесения на Никитской”, де вінчався Пушкін. Аналізуючи помилки в перекладах, які здійснені через різне світосприйняття та психоетнічні засади, Микола Костянтинович констатує, що “є щось зворушливе в його сп’янілості Шевченком, в його багаторічній пропаганді “Кобзаря”. І тому так до речі пом’янути його щиру та віддану роботу в день Шевченківських роковин”.

Неокласики самовіддано відроджували в українській культурі тип вченого-митця – феномен культуристичної генези людства, який вдало поєднує в собі відчуттєве й раціональне, мистецтво й науку. Наразі самі неокласики були людьми новітньої формації, носіями новітньої української культури. Усі вони були новим, чарівним і чаруючим явищем, але до несамовитості трагічним. Трагічним і хворим традиційним смертельним донкіхотством.

“Навколо нас кати і кустодії, синедріон і кесар, і претор” – сонет “Чистий четвер”. На відміну від Хвильового, який, як і Маланюк, боровся проти комплексу психічного малоросійства, Зеров надавав ваги справі, яку повинна здійснити вільна людина, але не охоплена брутальною вседозволеністю, а розумний, свідомий українець: гордий тим, що він творець із душею піднесеною, витонченою, знавець рідної і чужої мови, сповнений любов’ю до них.

В галузі критики та історії української мови місце М.Зерова – поряд із І.Франком (з яким він не завжди погоджувався) та О.Єфремовим (з яким у нього багато і спільного, і різного: якщо О.Єфремов нагадує Гіляровського, то Зеров – це Фет, якого він так, не соромлячись, любив).

Про неокласиків влучно висловилася Л.Темченко (“Український неокласицизм”): “Творець неокласиків – це вищий синтез, що перетворює митця в міфотворця. Останній здійснює зв’язок між світом високих духовних субстанцій і світом, як саморуйнівною силою”.

Неокласики звертаються до християнського міфу про походження Києва як від хреста Андрія Первозванного, благословення якого є запорукою святості матері міст руських. Це звучить у циклі М.Зерова “Київ”, а також у таких його сподвижників, як: М.Драй-Хмара (“Київ”), Ю.Клим (“Софія”), П.Пилипович (“Київ”). І сьогодні – і образ апостола, і подія існують як сповна історичний факт. Загалом саме неокласики змінили і збагатили традиційне розуміння моделі світобудови в українській літературі – степ, поле і хутір – ввівши нову структуру – місто.

Символ міста разом із Храмом, Домом виступає у творчості неокласиків центром світу. Це статус Києва як вічного світового міста. Вічність – ідеалістичне буття в урбаністичній поезії неокласиків набуває ознак класичного міста-утопії і М.Зеров знаходить прообрази в культурному матеріалі античності. Але ці творчі новації, літературознавчі пошуки, як і осмислення Краси через Природу і велич Всесвіту швидко обірвалися.

З 1923 р. до червня 1934 р. Микола Костянтинович викладав у Київському університеті (на той час Інститут народної освіти), але під тиском і цькуванням за націоналізм він вимушений був написати заяву про звільнення, а після смерті 10-річного сина переїхав до Москви. Як горобчик, який стрибає у пащу лютої змії – сталінізму. М.Зеров був деморалізований, а невдовзі заарештований і знищений.

Микола Зеров належить до тих постатей української культури, мистецтва, науки, які спричинили потужну хвилю новотворчих змін у страшні роки більшовизму на нашій землі: Тичина, Курбас, Підмогильний, Нарбут, Рильський, Плужник, Довженко, Бойчук, Микола Куліш, Хвильовий, Яновський і ще багато і багато інших. Ми всіх їх потроху пізнаємо і, можливо, від того розумнішаємо.

Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами,

Мов китиці калини, рожевієш устами,