Сторінка
5

Мова в самопізнанні й самотворенні народу

Подібну картину бачимо й на Харківщині, де україномовні видання знаходяться на рівні 5 відсотків. Особливо ж гостра ситуація склалася тепер у Криму, зокрема Севастополі і Сімферополі. Ще у 2005 році представники Севастополя заявляли на телебаченні, що введення української мови в систему освіти тут «не на часі».

Формула «не на часі», яку тепер так полюбляють вживати управлінці Донецька та Криму, не має під собою якихось інших аргументів, крім аргументів політичних. Та реально вони, скоріше, заперечують, ніж підтверджують винайдену формулу протидії. Ще не так давно в Сімферополі особливо гостро точилися дискусії з приводу доцільності відкриття першої в місті української гімназії. Противники всіляко переконували, що то справа у переважно російськомовному Сімферополі безнадійна: не той контингент дітей. Але вже два роки гімназія працює з великим перевантаженням. Дітей привели сюди не тільки «російськомовні українці», а й етнічні росіяни, татари, представники інших меншин. Заклад уже сьогодні став одним із кращих не тільки в Сімферополі, а й в усій автономії. Тож справа скоріше в бажанні та конкретній роботі по переведенню освіти Криму, як й інших регіонів, на україномовне навчання. І все ж проблема української освіти не тільки в мові навчання, періодики, газет, теле- і радіомовлення, а, перш за все, у змісті й дусі, які завжди мають бути змістом і духом єдиної спільноти, єдиної української держави. Чи так є сьогодні в Україні? На жаль, не скрізь. Перебуваючи у грудні 2005 р. в Криму і знайомлячись із життям регіону, я, зокрема, звернув увагу на передачу «Куранты». Починаючи від заставки, де був зображений Кремль, Красна площа Москви, і до найдрібніших деталей, а головне за змістом, духом, політичним спрямуванням, передача відтворювала ідеологію, політику і навіть побут іншої спільноти, іншої держави. Мова, звичайно, була російська. Без неї не можна було б усвідомити ні мети, ні змісту, ні характеру зовнішньої політики російської держави, побачити основні напрямки її прояву щодо України.

Тож гострота мовного питання в Україні визначається не тільки і не стільки суто філологічним його аспектом, а тим, що саме з мови починається конструктивна і деструктивна дія різних чинників у спільноті. Мова, як своєрідний першопроходець, прокладає шлях до людської душі чи, навпаки, закриває його. І не дивно, що тепер, в умовах наростаючої глобалізації, в національних державах починає діяти, тенденція, спрямована на захист свого етнокультурного і мовного простору. З цією метою вже прийняті і діють спеціальні закони в Англії, Франції, Російській Федерації та інших країнах. Якщо французи, захищаючи свій мовний простір, приймають спеціальну ухвалу навіть з приводу того, щоб дати французьке ім’я універсальному інтернет-знаку, так званій «собачці», то в нашому користуванні не тільки «собачка», а й сам Інтернет ще повністю іншомовний. І він, як бурхливий потік у тиху заводь, несе із собою все, що трапилося по дорозі. За останнє десятиліття українська мова настільки засмічена різного роду іншомовними виразами, фразами, термінами, що в ній почали руйнуватися звичні, історично усталені мовні форми, а відтак і характер та логіка мислення. Небачені раніше запозичення іншомовних слів (переважно з англійської), переінакшення їх на український лад завдає величезної шкоди мовному вихованню, творить, у першу чергу серед молоді, жаргон, а точніше англо-українську тарабарщину, яка відірвана від розуму, почуттів, внутрішнього світу людини. Чого тільки, крім «гамбургерів», «чізбургерів», «фішмаків», за цей час ми не «проковтнули»? І «промоутерів», і «брокерів», і «дилерів», і «креативщиків», і «кілерів» і ще безліч всього, що перетворюється у свого роду снігову кулю, яка невблаганно несеться і творить реальну загрозу не тільки зникненню з лиця цивілізації ще однієї мови – української, а й самобутнього народу.

І якщо нас дійсно хвилює доля України та її народу, і не тільки в контексті певного історичного періоду чи певної галузі буття (економіки, політики, культури тощо), потрібно звернутися до витоків, основоположних чинників творення та самореалізації народу. А такими, в першу чергу, є національна ідея, як уособлення специфіки прояву життя розумного в певному часі і просторі, і мова як, інтегруючий і визначальний чинник самопізнання й самоудосконалення народу.

Тож перше, що маємо зробити, це усвідомити на всіх рівнях, сутність і значення мови свого народу як висхідного чинника його виникнення, розвитку і самореалізації; друге – створити необхідні умови для її постійного застосування на вирішальних напрямках буття: у побуті, господарюванні, культурі, засобах масової інформації, навчанні й освіті, управлінні, державному й громадському житті; третє –– виробити розуміння і здатність всіляко оберігати і захищати мову народу від зовнішніх і внутрішніх деструктивних дій (в тому числі й силою закону), пам’ятаючи, що особливості і стан розвитку мови визначають рівень свідомості та творчої потуги народу.

Виникає запитання, як це має відбуватися? Відповідь може бути лише одна: глобальний характер проблеми потребує глобального вирішення, а саме: на особистісному і побутовому рівнях; на рівні спільноти та її громадських структур і, нарешті, на рівні держави. У кожному з них має бути невідкладно розроблена зрозуміла і чітка програма дій. До її підготовки і реалізації мають бути залучені науковці, педагоги, політики, державні діячі та найширша громадськість України.

Література:

1. Білецький В. Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення. –– Донецьк, 2005.

2. Грані плюс. – 2005. –20–26 квітня.

3. Кононенко П., Кононенко Т. Феномен української мови. Ґенеза, проблеми, перспективи. Історична місія. –– К., 1999. –– С. 25, 28.43.

4. Малаков О. Может ли русский быть патриотом Украины? // 2000, 16–22, І – 2004.

5. Мер Донецька і «профанація» // Вечірні вісті. –– 2003. –– 7 жовтня.

6. Мід Д.М. Дух, самість і суспільство. –– К., 2000. –– С. 12.

7. На лінії фронту // День. –– 2006. –– 21 січня.

8. Потебня О. Мова, нація, денаціоналізація: статті і фрагменти. Нью-Йорк, 1992. – С. 70.

9. Україна молода. – 2006. – 8 лютого.

10. Ушинський К. Рідна мова // Розумне, добре, вічне. –– К., 1989. –– С. 70.

11. Фейербах Л. Основные положения философии будущего. Избр. филос. произв., Т.І, 1955. –– М. –– С. 174.