Сторінка
2

Мова в самопізнанні й самотворенні народу

До того ж все має ще й наукове обрамлення. Представник Інституту соціології НАНУ для атестації мовного стану в Україні на початку 2005 р. не знайшов кращого, як стверджувати, що все те є наслідком «…мудрої без будь-яких лапок політики нашої влади» [2]. І чи не в таких визначеннях та оцінках потрібно шукати першопричину сучасного мовного стану в Україні і того факту, що серед певної частини громадян України побутує думка, що для них немає особливого значення, якою мовою вони говорять, пишуть, співають. Головне те, про що вони говорять, пишуть, співають і як будуть діяти. Від чого ж залежить така позиція? Намагання знайти адекватну відповідь неодмінно вкаже нам на два напрямки її пошуку. Один –– це зовнішній світ: природа з усіма особливостями її прояву (специфічне довкілля); другий –– внутрішній світ людини й спільноти.

Від самого початку в людській сутності чітко проявляються два формотворчі чинники. Один обумовлений природою та формами її прояву, другий –– особливостями внутрішнього складу людини й соціального середовища, взаємозв’язками та взаємодією людей і, в першу чергу, у сферах виробничій, етносоціальній, мовній. Ці чинники з’являються і розвиваються разом з людьми. Вони творяться людьми і одночасно творять людей. Вплив їх завжди був, є і буде вирішальним на формування свідомості, моралі, ментальності, способу життєдіяльності людей – тобто тих складових, які в цілісності й творять їхню сутність як таку. І все ж визначальна роль у процесі самопізнання й самотворення людини належить мові й свідомості, хоч постають вони не відразу в «чистому» вигляді. Спочатку –– як відтворення звуків, знаків, прикмет, символів та властивостей Природи, а згодом –– як відтворення (імітація) звуків, знаків, символів, жестів людей у процесі їх спілкування з найближчим оточенням. Саме вони, звуки, знаки, жести, символи, й уособлюють первинну мову людей, яка й постає свого роду наріжним каменем формування свідомості. На відміну від тваринного світу, де імітація проявляється як загальний інстинкт, у людей в процесі розвитку вона все відчутніше наповнюється ідейним змістом, зв’язуючи знаки, жести, символи і т.д. в єдине ціле. Пригадаймо, як це відбувається у людей, позбавлених дару мови. Або ті первинні знаки-письмена, які залишили нам стародавні люди.

Значення мови як раз полягає в тому, що, розвиваючись, вона привносить з собою елемент цілісності, упорядкованості й осмисленої дії в систему звуків, знаків, жестів і т.д. (імітацію). З утвердженням мови твориться певна «влада» над структурою людського мислення, спілкування та дії [6, 12]. І це логічно: слово, мова узагальнюють і від самого початку виражають в сутності тільки загальне [11, 174]. Внаслідок цього мова, свідомість та поведінка людей постають: по-перше, як органічно єдині явища; по-друге, як продукт специфічного природного та етно-соціального середовища і соціальної дії. Людина говорила і говорить, думала й думає так, а не інакше не тому, що комусь цього захотілося чи, навпаки, не захотілося, а тому, що такими, а не іншими, були умови і характер її буття.

У свій час цю методологічну «конструкцію» в образно-поетичній формі, здається, досить вдало відтворив Б.Акуджава:

Каждый пишет, как он слышит,

Каждый слышит, как он дышит,

Как он дышит, так и пишет…

Слово, думку, дію не можна осмислити за межами їхньої єдності з природним і, відповідно, етносоціальним середовищем. Вони органічно пов’язані з ними. Мова – це не якийсь абстрактний чи суто технологічний засіб комунікації, який сьогодні може бути одним, а завтра іншим. Вона відтворює суспільну, етнонаціональну сутність людини в певному природно-соціальному середовищі і є одним із визначальних чинників її самореалізації. З мови починається формування свідомості, пізнання світу, самопізнання й самотворення людини.

Спочатку людина мала навчитися спілкуватися з Природою (специфічним довкіллям) іншими людьми і, відповідно, витворити мову власного самоутвердження. Так, і тільки так твориться і розвивається людська сутність. Це особливо гостро відчули ті, хто побував у кінці січня 2006 р. на вечорі-зустрічі в Київському будинку вчителя з молодим поетом Юрієм Титовим. Чудові, ліричні, глибоко патріотичні образи України, рідного міста (юнак родом з Київської Оболоні), близьких і рідних йому людей постали перед слухачами. І все ж, їх не залишало почуття якоїсь невимовної, аж до трагізму, туги і водночас величі людського духу, які уособлювала сама постать поета. З перших років свого життя він втратив можливість говорити і рухатись, а також писати власними руками. Єдине, що вселяло в нього віру, єднало з життям родини, країни, народу стало писане слово, яке він у прямому розумінні зубами клав на папір і тільки так утверджував своє право бути Людиною. У 25 років він видав уже четверту книжку прекрасних віршів.

Тож мова ніколи не була й не може бути сторонньою чи нейтральною у людському бутті. Вона –– духовне осереддя, чинник думки, мислення, творення. На цю особливість слова і мови ще у ХVІІІ ст. звертав увагу німецький поет і мислитель Ф.Гельдерлін.

Багато зазнала людина.

Не одного з Богів назвала,

З того часу, як ми є мовленням

І чуємо одні одних.

Основою буття людей розумних, вважав Гельдерлін, є мовлення, яке відтворює їхнє мислення. Усі різновиди мовлення, в яких проявляється самоусвідомлення народу, його устремління до волі, кращого життя, стали провідними для багатьох поетів, письменників, науковців України.

…Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово…

Ці пристрасні Шевченкові слова найкращим чином передають головну ідею та лейтмотив його художнього слова, усієї творчості поета.

Свого роду філософсько-світоглядну концепцію бачення ролі слова і мови в житті народу, в згуртуванні нації, побудові власної держави залишив нам П.Куліш:

Отечество собі грунтуймо в ріднім слові:

Воно, одно воно від пагуби втече,

Піддержить націю на предківській основі, –

Хитатимуть її політики, вотще;

Переживе воно дурне вбивання мови,

Народам і вікам всю правду прорече (Із листа до Марусі Вовківни)

Слово нам верне і силу давнезну і волю… («Сум і розвага»)

«Все прах земний, тільки діло і слово наше праведне останеться на віки… Спасеніє нашого краю – в нашому слові. Слово земляка укаже землякові і виявиться сила общественна, котрої тепер немає, явиться воля і дума єдина!» (Із листа до Галагана).

Глибина і логіка Кулішевого бачення стають особливо зрозумілими в контексті подальших досліджень таких відомих українських педагогів і мовознавців, як: К.Ушинський, П.Житецький, О.Потебня, А.Кримський, Л.Булаховський, В.Русанівський, А. Білецький, С.Єрмоленко, П.Кононенко та ін.