Сторінка
4

Мова в самопізнанні й самотворенні народу

У 2006 р. громадськість стала свідком ще одного, тепер уже зовсім ганебного явища, –– переслідування «російськомовного українця», мешканця Донецька тільки за те, що він вирішив заговорити на виробництві своєю рідною українською мовою [9]. Те, що сталося на Донецькому міськмолокозаводі № 2, можна розглядати як спробу дискримінації та приниження гідності не лише окремої людини –– громадянина України Ю.Литвина, а й гідності нації, українського народу. Бо, коли на прохідній вивішують попередження: «Разговаривать на территории на украинском языке запрещается», коли в змінному журналі проти відмітки українською мовою про особливості технологічного процесу начальник робить приписку: «Что это за порнография в журнале?»; коли заяву про відпустку працівника не підписують тільки тому, що вона написана українською, то далі «дбати» про утвердження статусу російської мови якось уже й ні до чого. Адже в цьому випадку ні української мови, ні народу, ні держави Україна уже й не видно, принаймні на означеній території. Один із «когорти» сучасних шоу-бізнесменів на радіо «Ера» договорився до того, що мелодійну українську мову оголосив мовою «конкурентно неспроможною» в сучасному світі. Отже, з одного боку, практично по всіх лініях дотичності: бізнес, політика, освіта, культура, засоби масової інформації, видавнича справа тиск на українську мову посилюється, а з іншого –– мало що робиться по її утвердженню як мови загальнонаціональної, державної. Більше того, під прикриттям дискусій, все відчутнішою стає іномовна експансія та послаблюються позиції української мови.

Нечіткість і пасивність української держави у проведенні національної мовної політики помітно активізували позиції противників української мови в Україні, особливо в Донбасі, Криму та на Харківщині. Саме тут мовне питання все частіше використовується як свого роду розмінна монета в реалізації політичних, економічних і регіональних амбіцій місцевих політико-олігархічних структур, які все роблять для того, щоб позиції російської мови посилювалися. Звернемося до фактів, взятих з опитування, яке свого часу провели газети «Жизнь Луганска» і «Наша газета». Коли в 1991 р. 16,4% опитуваних вважали, що в Донецькому краї живуть переважно українці і тільки біля 10% було тих, що вважали, що тут живуть переважно росіяни, то вже у 1996 р. думки суттєво змінилися: тих, хто вважав, що в Донбасі проживають переважно українці, лишилося тільки 10%, а кількість тих, котрі вважали, що «тут проживають переважно росіяни і представники інших народів, що «обрусіли», зросло до 31,9 % [1, 13].

Чому тут домінують такі тенденції? Серед причин багато хто, в першу чергу, називає досить значний процент етнічних росіян та представників інших народів. На нашу ж думку, визначальним тут став той факт, що в краї фактично ігнорується державна мовна політика, особливо в системі освіти та засобах масової інформації.

І хоча цифрові дані про розвиток освіти тут ніби вказують на певне зростання числа дошкільних та шкільних закладів з українською мовою навчання (аж понад 50%), але це тільки в цифровому еквіваленті. Реальних же зрушень не відбувається, що і підтвердив останній перепис. У системі вищої освіти, виробництва, управління, державного життя тут все залишається, як і раніше, якщо не сказати гірше. Наприкінці 2003 р. мер Донецька О.Лук’янченко офіційно заявляв, що «навчальні заклади Донбасу не готові до повного переходу на україномовне навчання» і що спроба зробити це стане «просто черговою профанацією» [5]. Таким однозначним був його коментар з приводу заяви тодішнього міністра освіти і науки України про перехід усіх навчальних закладів краю на україномовне навчання. Будь-яких змін з того часу тут так і не відбулося та й не могло відбутися, бо це суперечило б і позиції «генератора» освітньої крайової політики – партії регіонів, яка надання російській мові статусу державної проголосила одним з головних аргументів своєї програми. Але це, як виявляється, –– лише початок. Напередодні виборів з’явилась така одіозна політична сила, як партія прибічників політики Путіна (??). Де, коли, в якій країні ще могло таке трапитися, щоб діяла політична сила, яка б відстоювала уже не тільки мову, а ідеологію і політику іншої держави та її президента. Прецедент, як говориться, для книги Гіннеса… І чи не в цьому, в першу чергу, необхідно шукати причини, які й сьогодні стоять на шляху реалізації президентської тези: «Думай по-українськи!» Бо як це може відбутися, коли говориш, пишеш, читаєш і, відповідно, мислиш та дієш за логікою іншої мови?

І, здається, цілком виправданим був докір, що прозвучав на VІ Міжнародному конгресі україністів (Донецьк) у виступі проф. О.Білецького, який стверджував, що «інформаційний простір Східної України… не контролюється Києвом», що найбільшим попитом на Донбасі все ще користуються московські радіо- і телеканали. То ж і складається враження, що не тільки керівництво регіону, а й центральна влада в Україні до цього часу мало що зробили, щоб ЗМІ тут подавали загальноукраїнську інформацію і, зокрема, таку, яка цікавила б населення регіону і була українською не тільки за формою, а й за змістом.

Про тенденційну спрямованість інформаційних структур у їх мовно-політичній зорієнтованості свідчать і такі дані: із 900 зареєстрованих видань Донецької області тільки 18 видані українською мовою і лише одна обласна газета «Донеччина». В той час 666 видань друкуються російською мовою. Не кращі справи і з телерадіопередачами. Тільки 45 % ефірного часу відводиться для передач державною мовою, а 55 % – російськомовні [1, 15]. Але й передачі українською дуже умовно можна вважати українськими по суті. Бо, як це не прикро, саме ЗМІ області доклали немало зусиль у нагнітанні сепаратистських та федералістських настроїв на минулих президентських виборах та й нині події і факти подають тільки в певному соціополітичному контексті.