Сторінка
3

Національна ідея в українській філософській і релігійній думці

У цьому суть: церковне життя ніколи і ніде не розвивалося ізольовано від державно-політичного, соціально-економічного та культурно-освітнього. Розуміння цього й визначило зміст і релігійно-філософських, і естетичних поглядів Л.Барановича: для автора славнозвісних творів «Меч духовний» (1674) та «Лютня Аполлонова» (1671), як і «Труби словес про проповідних» та листів архієпископа, найголовнішим було досягнення миру і в душі кожної людини, і в суспільстві, бо без нього немислимим є досягнення суверенітету й свободи, справжньої духовності і кожного індивіда, й суспільства (народу) в цілому.

Не можемо не враховувати: такі настрої володіли як українським революційним суспільством, так і умами світочів європейських національних еліт. А Л.Баранович добре знав обидві реальності: і суспільно-державницькі погляди філософів та політиків від Конфуція до Макіавеллі й від Аристотеля, Цицерона, Марка Аврелія, діалектика Порфирія, а також від Діонісія Аеропагіта, Кирила Александрійського, Кирила Ієрусалимського, Оригена, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Дамаскіна, Ієроніма, Августина (виписки з творів яких віднаходимо в працях українського мислитетя), і помисли митрополита Іларіона та Володимира Мономанаха, політичних і церковних діячів України ХVІ-ХVІІ ст. (зокрема К.Ставровецького, П.Могили, І.Гізеля, Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Скоропадського, І.Мазепи), а також – настрої найширших українських верств, їхні помисли, спрямовані на ідеал «Града Божого» – суверенної, розвинутої, сильної, багатої, справедливо-демократичної Козацької християнської республіки. Основою, символом тієї республіки мав стати Новий Адам, а засобом формування людей-гуманістів – держава. Дослідники нерідко атестували той ідеал як утопійний. Не зважали тільки при цьому, що й мало не вся Європа жила утопійними доктринами (Мора, Кампанелли), а утопії потрібно сприймати, найперше, позитивно, бо шлях реалізації пропонованих утопій бував далеким від раціоналістичних конструкцій, позате їхня ідея виражала жагу, пошук нового і прогресивного, соціально-гуманістичного.

Особливістю філософії Л.Барановича було те, що він сподівався на утвердження своєї утопії не у вигаданому «горішньому», а в реальному, земному світі, покладаючись на незвичайні можливості Землі і нації української та (як і Ярослав Мудрий, Володимир Мономах) на освіту. При цьому і роль віри пов’язував, головним чином, з освітою, оскільки гадав: якщо в Україні держава слабка, то і її роль має взяти на себе церква. І в цьому зв’язку якщо Нового Адама мала виховувати церква, то переформування Старого Адама мало відбуватися як індивідуальний внутрішній процес самопізнання та самотворення людей, в ході яких очищення від «помишлєній сукровищ» мало завершуватися відкриттям і утвердженням в собі «сердечных зенниц». Самопізнання і самотворення – це ланцюги у філософії серця, започаткованої ще авторами «Велесової книги», київських билин і літописів, Ярославом Мудрим, митрополитом Іларіоном, Володимиром Мономахом. При цьому, коли серце для Л.Барановича – це й орган ірраціонального пізнання, то й Слово – найуніверсальніша форма пізнання та творення, єдності поколінь і віків, носій і Божої волі, і пам’яті серця та крові землі, могутня енергія єдності людини – природи – роду – етносу – держави і нації.

Меч духовний! – ось що є Слово і Віра, Пам’ять і Воля, помисел і дія, онтологічне пророцтво. Ще до Гегеля Л.Баранович розвиває концепцію бінарності духу і плоті людини, а тим самим – тотожності буття і мислення. Мир і моральне самовдосконалення людей в Україні, особливо тих, хто відступив від основоположних засад етики і моралі, бо в тому причина національної трагедії України! – таким є гуманістичне, національно-державницьке кредо Лазара Барановича.

Афіни і Єрусалим, отже – філософія і релігія, громадянське суспільство й держава – такими концентрами думки позначена й філософсько-релігійна творчість І.Галятовського, Д.Туптала, І.Максимовича, А.Дубневича та інших релігійних мислителів Чернігово-Сіверської Землі часу Гетьманищи.

Подібно до К.Транквіліона – Ставровецького та Л.Барановича (як і Сагайдачного, Б.Хмельницького), І.Галятовський, Д.Туптало, І.Максимович, А.Дубнович мали найвищого рівня європейську освіту, а вітчизняні заклади, зокрема Києва і Чернігівщини, стояли на рівні кращих європейських. А головне, що їхні теорії запліднювалися революційною і постреволюційною практикою. Звідси в їхній творчості наскрізними є паралелі із зарубіжними теоретичними філософсько-релігійними спрямуваннями, але звернутими до вітчизняного буття.

«Месія праведний», «Скарбниця потребная», «Бесіда Білоцерковна», «Старий костел», «Либідь» «Боги поганські», а поверх усього – «Ключ разуменія» (доопрацьовано у 1665 р. у Львові) та «Небо новое» – праці І.Галятовського (писані українською й польською мовами), в яких він в ім’я української національної долі захищає українське православ’я і люто воює з експансіонізмом католицьким, уніатським, магометанським. Наголосимо: не так проти них, як проти інших релігійних систем, як проти їх експансіонізму в рідному краї. Логічно, що мовознавець П.Житецький переконливо наголошував: як і все письменство ХVІІ ст., І.Галятовський був «живою душею, яка постійно відгукувалася на всі поточні явища життя живим голосом. Це був той самий голос, який чуємо ми в південноруських думах» [7, 162]. Мислитель часом впадав у традиційні розумування, та, як підкреслював М.Сумцов, «Голятовський у своєму приватному житті, в суспільній і політичній діяльності стояв до рідної землі ближче, ніж у своїх наукових працях» [8, 199].

Близькість до тривог життя й визначила, що І.Галятовський навіть у схоластичних пасажах поєднує елементи гносеології, онтології та філософської антропології в ім’я торжества віри в чотири елементи: землю, воду, вогонь і повітря – світу та людяності й патріотизму в життєдіяльності, а також виступає за єдність фізичного і духовного (земного й небесного), навіть надприродного (божественного) в людині. Це важливо й тому, що немало людей в Україні загубили благодать і свободу, національні святині, бо в погоні за «благом» обплутали себе золотими та срібними нитками, замулили совість.

Ніщо не зрівняється з благом, – переконує І.Галятовський, – яким є боротьба за свободу Батьківщини або за визволення невільника. І якщо Київську Русь призвели до падіння князівсько-боярські чвари, то необхідно, щоб і світська, і церковна еліти відстоювали державно-національну й релігійно-моральну єдність.