Сторінка
4

Національна ідея в українській філософській і релігійній думці

Навіть будучи «в почесному засланні» в Ростові, Данило Туптало (Дмитро Ростовський, 1651-1709) найповніше виявляє ментальність та інтереси свого – українського народу. Як писав його біограф І.Шляпкін, провідною рисою Д.Туптала було «почуття любові до рідної церкви». Це виявилося і в тому, що коли боротьба досягала граничних меж, український мисленик навіть «с некоторым упрямством отстаивал неприкосновенность киевских школьных навыков и традицій» (Г.Флоровський) [9, 55]. Російський богослов гадав, що з причини неосягнення секретів московської церкви, насправді ж тому, що Д.Туптало був активним носієм української і ментальності, і церковної патріотично-демокартичної традиції, козацький син Туптало жив козацькою ідеологією та наукою Києво-Могилянського колегіума, заповідями архиєпископа Л.Барановича. Особливою його турботою стала патристика – образи людей, гідних наслідування. Це звернуло його погляди і до минулого української церкви, і до досліду європейських біографів-гуманістів. Тож навіть перша книга Туптала «Руно орошенное…» з 1683 по 1702 р. витримало сім видань

Чи не першим на цьому етапі розпочав житія святих П.Могила. Розвиваючи його задуми та дбаючи про автономію української церкви, Д.Туптало, слідом за П.Могилою, І.Гізелем, Л.Барановичем, творить масштабну працю, «своєрідну церковно-агіографічну енциклопедію» (С.Мащенко) – «Книгу житій святих». А далі були Батурин і Києво-Печерська Лавра, де дозрівав задум його уславленої праці «Четьї Мінеї». За підтримки Гетьмана І.Мазепи, Туптало посилено працює в Баратинському та Глухівському монастирях, архімандритом у Новгород-Сіверську, бажаючи, як пише Стефану Яворському, «некія полезные нравоучения писати, дабы читателя не токмо історіями звеселяти, но и правоучениям научити». У цьому зв’язку він цікавиться проблемою відносин Бога і світу, використовує досвід пантеїстів і деїстів, однак гадає, що Бога необхідно розглядати лише як першопричину, оскільки він є безособовою істотою, «Без образне есть Бог, не величественен, не количественен». Людям же необхідно жити і божественною ідеєю, але обов’язково – реаліями світу, оскільки Бог і в собі, і в людині, а світ поділяється на макрокосм і мікрокосм, як і людина – на натуру тілесну й духовну, і, як на тому наполягали ще діячі Київської Русі, вона має активно дбати і про своє, про всенародне благо, бути ланкою в цілісності минулого, сучасного і майбутнього. А це означає, що необхідний діалог між еллінізмом (язичництвом) та християнством, тим більше, що в праці «Розыско раскольнической брынськой вере» Д.Туптало бачить український народ не лише спадкоємцем славетних русичів, а й одним із біблійних народів – рівноправних у Афетовій родині. При цьому Д.Туптало не обмежується біблійними версіями. У розділах «О народе Роксоланском и наречи его», «О свободе и вольности словянской» він аналізує реальні процеси й проблеми, наголошуючи: праукраїнці – носії ідеології землеробів, коли мистецтва живлять лише окремих людей, «землероб то живить всіх абсолютно – трудівників і не трудівників» [10, 95]. Однак вони не лише землероби, а й воїни та громадяни, які завжди розуміли: поступ наснажують всі соціальні верстви, а оскільки світ створено не для спокою і святкувань, а для всебічного розквіту, то справа людей – це «боротьба й ратоборство». Всі прагнуть щастя, але за щастя треба боротися!

Печаль Д.Туптала, що серед співвітчизників забагато «людей, котрі задарма хліб їдять», немає правди і в царських та боярських палатах. Пригноблені воля і право, «багаті убогих насилують безпощадно, грабують , тягнуть на судилища…, не милосердствують». Ось чому одна програма – творення «Нового Адама» моральним самовдосконаленням («Будемо оновлюватись, і ми самі, як храми живого Бога… станемо творити добрі діла»); друга – самопізнання («Да предложи своему уму такие вопросы: Кто ты? Откуда й куда идешь… Куда идешь?», оскільки «початок і корінь всякого гріха є безумство й безсловесне в собі непізнання» [11, 213]); і третя програма – не миритися з тим, що так багато «беззаконь…, образ…, утисків волають до неба і збуджують гнів і помсту Божу» (лист до С.Яворського). Отже: законодавець має бути і законовиконавцем, а суспільство – носієм волі і дії в ім’я торжества рівності, свободи і справедливості.

Це було вже цілісним вираженням національної ідеї – і як віри (настроїв), і як філософії, закону й моралі, і як життєдіяльності.

Не менш вагомо, що константи тієї ідеї знаходимо практично в усіх мислеників Чернігівського колегіуму, зокрема, у А.Дубновича й І.Максимовича, а вони відбивають реальні настрої та погляди суспільства всієї Гетьманщини.

Не випадково в Чернігівському колегіумі філософію бачили в чотирьох підсистемах: логіці, фізиці, метафізиці й практичній філософії. Як твердив А.Дубневич, історичне знання просвітлює реальність, а історичне знання, в свою чергу, одержує глибину від філософської істини. У цьому сенсі розглядалася й концепція «розумної моралі»: вона мала підводити до відповіді, де і як шукати шляхи до щастя, зокрема за умов посилення гніту поляків на Правобережжі і московітів на Лівобережжі України, отже, коли національно-державницька проблема набувала ключової ролі. Це мало і загальнофілософське значення, бо, подібно до європейських реформістів та діячів Відродження, українські мислителі доби бароко не уявляли мети без єдності релігійного і наукового досвіду, а водночас – індивіда чи соціальну групу без єдності із суспільством та Батьківщиною. Як це було властиво й ідеології козацтва.

Яскравий доказ тому – і релігійно-філософські погляди Іоанна Максимовича (1651-1715). Один із шести братів, п’ятеро з яких були сподвижниками Гетьмана І.Мазепи (два церковних служителі), Максимович (Васильківський) став автором більше десяти книг, провідним мотивом яких була ідея морально-етичної відповідальності світської і церковної еліти за мир, злагоду, добробут суспільства, а також ідея підзвітності державних людей перед своїми громадянами. Засланий, за підозрою в не благодійності, до Сибіру, Максимович і там підносив античних мислителів Анаксагера й Аристотеля, Борисфеніта й Демокріта, Діогена і Катона, Марка Аврелія, Платона й Тому Аквінського, а головне – ідеї про світ як систему законів, дарованих Богом, про пріоритет прав кожної людини і нації на життя, суверенітет і свободу.

Особливий пієтет Максимовича – до розуму та раціонального пізнання, адже «розум людський завжди вільним є й самодостатнім, розпросторюється й широко розливається», чим корисні думки посилає у височінь. Життя – це море (образ-символ і в києво-руських авторів, і в Т.Шевченка: «не спалося, а ніч – як море»; «і неситий не виоре на дні моря поле»), і саме розум, як твердили також і мислителі Київської Русі, допомагає у тому житейському морі обирати правильну дорогу. Бо коли Бог наперед визначив усе, то звідки ж береться зло? Характер життя визначають люди, – тому й потрібна держава з розумними та освіченими правителями.