Сторінка
2

Національна ідея в українській філософській і релігійній думці

По произволенію Ангеловъ и приговору Святых ты отлучаемъ, отд?ляемъ осудженію и предаемъ проклятію Баруха д’Эспинозу, съ согласія Синагогального трибунала и всей этой Святой Общины, передъ священными книгами Торы съ шестьюстами тринадцатью предписаніями, въ них написанными – тому приклятію, которымъ Іисусъ Навынъ проклялъ Іерихонъ, которое Элиса изрекъ надъ отроками и вс?мъ т?мъ проклятіямъ, которыя написаны въ Книг? Законовъ. Да будетъ он проклаятъ и днемъ, и ночью; да будетъ проклятъ, когда ложится и когда встаетъ; да будетъ проклятъ и при выход?, и при вход?. Да не проститъ ему Адонай, да разразится Его гн?въ и Его мщеніе надъ челов?комъ симъ, и да тяготять надъ нимъ вс? Проклятія, напсанныя въ Книг? Законовъ. Да сотретъ Адонай имя его подъ небом и да предастъ его злу, отд?ливъ отъ вс?хъ кол?нъ Израилевыхъ со вс?ми небесными проклятіями, написанными въ Книг? Законовъ. Вы же, твердо держащіеся Адоная, вашого Бога, вс? вы нын? да здравствуете!

Предупреждаемъ васъ, что никто не долженъ говорить съ нимъ ни устно, ни письменно, ни оказывать ему какую-либо услугу, ни проживать съ нимъ подъ одной кровлей, ни стоять отъ него ближе, ч?мъ на четыре локтя, ни читать ничего, имъ составленного или написаннаго».

Як бачимо, ХVІ-ХVІІ ст. – це час, коли і Європа плавилася в казані національних родів. І це втягувало у вир навіть фанатичних змагань і державно-політичну й наукову еліту. Інша річ, що йшлося про національно-гуманістичні цінності всієї цивілізації і культури. А нині вже цілком очевидно, що борці за нове рядилися часом і в найстаріші, найтрадиційніші шати старої феодальної системи, зокрема – фідеїстичної, – але колесом, що крутило коловорот часу, була національна проблема.

Дитиною, що народилася в Реформаційно-Гуманістичному чистилищі, став феномен нації. Не випадковий, не вигаданий теоретиками, а народжений і скристалізований природою та універсальною практикою поколінь, а тому універсальний і за своєю суттю та в плані органічного зв’язку формацій минулого і сучасного та майбутнього. І особливо важливо, що структуруючу роль у цьому процесі відігравала практика самопізнання, вогнем якої була етнопсихічна пам’ять віків, зумовлювана голосом Природи, кров’ю Землі, духом Мови й Культури, а в синтезі – етнонаціональної психіки. А формулюючою енергією того націєтворення була як провіденційна тенденція самореалізації кожної людської популяції, так і науково-філософська аналітика та синтетика.

Тому природно, що зерном теорії і Ставровецького постає людина, котра екстраполює себе і в минуле, і в майбутнє; тому первинно вона постає як ген роду, а вже у плині еволюції виражає енергію самореалізації в племені, етносі та нації.

Людина, зокрема людина серця, – це творець, котрий в процесі діяння створює світ «яко дом» (Л.Баранович). Саме «світ» – від «свій», однак це питома частина універсуму, який так і диференціюється на «макросвіт» (Природу), мікросвіт (людину) і Слово. У світлі такої теорії і для Транквіліона-Ставровецького самопізнання є необхідністю індивідуального розкриття особистості як запоруки самореалізації в інтересах суспільства.

При цьому самопізнання важливе й з точки зору онтологічної та суспільно-корисної, але не менш важливе і з точки зору етико-моральної, соціально та культурно-естетичної, оскільки «Познай самого себе, як єст так дивное и разумное створіння кшталтом і образом Божим, світлістю розумною и несмертельностю почтенний од Бога», – однак людина від самої природи не одномірна, а бінарна. У неї в єдності тіло й душа, але «тіло – видимое от землі; душа невидимая – от небесі. И прето ест чоловік і світ і тьма, небо і земля, ангел і звір» [5, 208]. Самопізнання веде до усвідомлення як індивідуального покликання на землі, так і до визначення своєї історично-суспільної місії: і як бути людиною-громадянином, істотою моральною й естетичною; і як піднятися до висот патріотичної життєдіяльності. Звідси – потяг до культурних традицій та до рідної мови як найсильнішого засобу збереження національної самобутності. А також – до спроб поєднати віру, філософію (інтелект, досвід) і суспільно-корисну діяльність. Людина за велінням божим зобов’язана дбати про себе і Батьківщину (своїх ближніх), за честь і свободу. І тут їй на допомогу – в разі активізації її волі – будуть прибувати пам’ять і думка, мрії, хитрість, радість, любов, сумління і честь…

Як показав відомий філософ Володимир Шевченко, великі традиції та волевиявлення Часу сприяли тому, що й інші діячі, зокрема неформального Чернігівського літературно-філософського і конфесійного кола, очолюваного славнозвісним Лазарем Барановичем, «піднесли філософію Гетьманщини на рівень світоглядно-теоретичного мислення», не тільки гідного свого часу, а й випереджаючого його (С.Мащенко).

Здобувши освіту в колегіумах чи академіях Києва, Вільно і Калуша, осягнувши вершини європейської суспільно-політичної і релігійної думки, архиєпископ і місцеблюститель Митрополичого престолу, керівник Чернігівської кафедри, затверджений Богданом Хмельницьким, Лазар Баранович (1620-1697), з одного боку відбив чи не всі політичні хитання української громадськості, а з другого – підніс національно-державницьку свідомість на гребінь загальноєвропейських здобутків. Маємо на увазі і те, що Л.Баранович, боячись нової польської експансії і певний час вірячи в рятівну місію московщини, пішов навіть на злуку свого єпископства з московською церквою. Тож і сталося, що «тридцять два роки (1654-1686) боронило (українське) духовенство незалежність своєї церкви – і можна тільки дивуватися, що воно вперто так довго не здавало своєї волі. І не його вина, коли в кінці світські чинники силою віддали-таки нашу церкву Москві» (Іван Огієнко). Але все ж таки віддали!

Та маємо пам’ятати й те, що не випадково ще за життя Л.Барановича – автора надзвичайно авторитетних церковних книг і понад 1500 поетичних творів, праці його у 1690 р. були заборонені Російською церквою і спалені на площі в Москві. Л.Баранович виступав за зміцнення державних зв’язків з Московщиною, але рішуче вимагав обмеження втручання Московського патріархату в справи української церкви, оскільки тим самим чинився реальний тиск на всі чинники культурно-духовного життя українства. Вимагав Л.Баранович і того, щоб в українських містах не було московських воєвод та військових залог. Не міг вітати і вкрай недружнього акту Польщі, яка 1685 р. (коли продажний митрополит Гедеон присягнув Московському патріарху) за 9-ю статтею т. зв. Вічного миру з Москвою офіційно визнала факт підпорядкування української церкви великоросійській, адже тим самим було «заломлено церковну автономію України… і взято від московську церковну власть, а з нею разом – тодішнє освітнє й культурне життя українське» [6, 358]