Сторінка
2

Повернення діячів еміграції як чинник піднесення науковості українознавства (середина 1920-х – початок 1930-х рр.)

Наприклад, роботу Археографічної комісії, на яку покладалося одне з пріоритетних українознавчих завдань – створення ґрунтовної джерельної бази, характеризували принципи наступності, безперервності, критичного аналізу документального матеріалу та нові підходи до його пошуку і публікації. Комісія успадкувала кращі традиції Львівської археографічної комісії при НТШ та Київської комісії для розбору давніх актів, об’єднавшись із комісіями Академії наук та Українського наукового товариства. Якщо порівнювати її роботу із заснованою царським урядом офіційною інституцією, то варто наголосити, що було зреалізовано українознавчий підхід до археографії, розширено діапазон територіальних та тематичних рамок видань, зокрема з історії козаччини. Однак більшовицька ідеологізація суспільних наук, насадження партійно-класового підходу до видання джерельних матеріалів перешкоджали здійсненню окреслених планів у повній мірі.

Дещо заповнило „білі плями” видання документів Генерального слідства Лівобережної України та Кирило-Мефодіївського братства, оприлюднення матеріалів про гайдамаччину, розвиток українського друкарства (опис стародруків), вивчення інших джерельних свідчень з соціальної та політичної історії України. Було продовжено опрацювання неопублікованих документів з архівів та бібліотек Москви, Петербурга, Варшави, Кракова, Львова. Увагу українознавців привернули протоколи і польської воєнно-судової комісії, що займалася справами гайдамаків та ін. За порадою голови Археографічної комісії М. Грушевського, реєструвався актовий матеріал, необхідний для аналізу соціально-економічної та політичної історії України, напрямків колонізації. Уперше вводилися у науковий обіг різноманітні молдавські та угорські документи, що проливали більше світла на події Хмельниччини. Інвентаризація та реєстрація матеріалів українського державного діловодства, приватних документів та листування склало основу для так званого „українського дипломатарію”.

Без відхилень від оригіналу, на відміну від „Комиссии для разбора древних актов,” було видруковано частину літопису Самійла Величка, оприлюднено ряд невідомих матеріалів з Малоросійського приказу. Багато нових документів виявили аспіранти науково-дослідної кафедри В.Єфимовський, Д. Кравцов, В. Юркевич, зокрема щодо повстання І. Брюховецького, а також політичних намірів Москви, Польщі, Криму і Туреччини стосовно України, про діяльність П. Дорошенка, І. Сірка, М. Ханенка, Д. Многогрішного [7,168].

Слід зазначити, що робота в Археографічній комісії була доброю методологічною школою для молодих дослідників О. Андріяшева, О. Барановича, С. Глушка, М. Корниловича, П. Клименка, Д. Кравцова, П. Курінного, С. Маслова, П. Попова, С. Порфір’єва, Ф. Савченка, М. Ткаченка, С. Шамрая, І. Щітківського, В. Юркевича та ін. Спільна праця молодшого і старшого поколінь слугувала набуттю науково-практичних навичок молодими українознавцями. Досвід методичної, дослідницької праці М. Грушевського, О. Гермайзе, В. Данилевича, І. Житецького, М. Василенка, В. Кордта, В. Щербини, О. Малиновського, В. Перетца, В. Романовського, К. Студинського, Є. Тимченка, В. Харламповича та інших був зразком для українознавства 20-х і наступних років ХХ ст. Ці особистості визначали не лише наукове обличчя української науки, але й національне, сприяли поступу українознавства у непростій політичній атмосфері загалом.

Важливим підсумком джерелознавчої роботи стало регулярне оприлюднення нового матеріалу на сторінках «Українського Археографічного Збірника», який продовжував кращі традиції „Сборника” Комісії для розбору давніх актів. Його перший випуск вийшов у 1927 р. з матеріалами з історії Києва 1494-1835 рр., підготовленими В. Щербиною; інформацією з історії Лівобережжя та українського права ХVІІ-ХVІІІ ст., поданими М. Василенком, та ін. [8,193]. Окремі збірники присвячувалися визначним українознавцям, матеріали яких проливали світло на тогочасне суспільне, економічне, побутове життя. Одним з таких проектів став підбір інформації про діяльність і родинне оточення О. Лазаревського.

Паралельно з археографічними збірниками було видано 3 томи „Українського Архіву”, що презентували здебільшого цінні актові матеріали, а також документи Стародубського полку, Коденську книгу, переписні книги 1666 р. Комісія видала унікальні матеріали з української картографії за редакцією В. Кордта, карти намісництв України та ін. „Пам’ятки українського письменства” вміщували літературно-історичні твори.

Нагромадження джерельного матеріалу відкрило шлях для нових наукових розвідок, у яких Україна поставала територіально-етнічною цілісністю. Вперше межі українського буття розширилися економічними, правничими, соціальними та ін. аспектами поряд з філологічними, етнографічними, історичними. Дослідження охопили передісторичну добу, середньовіччя, нову історію останніх трьох століть та історію України новітньої доби. У повідомленні про роботу науково-дослідної кафедри історії України акцентувалася увага на те, щоб „охопити по можливості всю територію українського розселення в його природніх, фізичних, господарчих і колонізаційних межах”[ 9,195 ].

Новизною українознавчих студій став соціологічний підхід, комплексне студіювання українського буття, вирішення мало досліджених проблем і регіонів. До цих проектів долучалися вчені Галичини, Кубані, Білорусії, що мало важливе значення для утвердження в українознавстві безперервності історичного процесу та соборності українських земель.

Провідне місце в українознавчих дослідженнях посіли монографічні праці М. Грушевського, котрий продовжив видання „Історії української літератури” та „Історії України-Руси”. ІХ том „Історії України-Руси”, присвячений подіям козацької історії 1651-1657 рр., вийшов у двох частинах у 1928 та 1931 рр. Останній – Х том , що проливав світло на події доленосних 1657-1658 рр., був опублікований після смерті вченого завдяки старанням його доньки Катерини у 1937 р. Він засвідчив остаточний перехід М.Грушевського на державницьке трактування української історії. Хоча головна увага в ньому зверталася на повчальні уроки української державності ХVІІ ст., автор подав їх на широкому фоні соціальної історії українського народу, що влучно підмітив М. Василенко у рецензії, оприлюдненій у часописі „Україна” за 1925 р.[10,158].

Як фундатор наукового українознавства, М.Грушевський, поряд з історією українського народу, пильну увагу приділяв історії національної культури. Пріоритетне місце в цій царині посідає багатотомна „Історія української літератури”, створення якої було розпочате ще в еміграції, а перші її томи з’явились у 1923-1927 рр. У цьому фундаментальному дослідженні вперше було розглянуто культурний компонент етногенезу українців, викладено нове трактування понять “етнос” та “нація”. До цієї літературознавчої праці автор залучив досягнення багатьох наук: історії, археології, фольклористики, етнології, соціології, антропології, географії та інших з тим, щоб культурологічно реконструювати духовне буття українців упродовж тисячоліття. Історія української літератури була подана через особистості, в контексті всього наукового і культурного життя українського народу із залученням надбань історіографії та біографістики. Ця проблематика теж знайшла широке відображення на сторінках редагованого М.Грушевським часопису „Україна” (1924-1930рр.). Вміщені у ньому розвідки про М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка та ін. надавали українознавству персоніфікований характер. Журнал публікував дослідницькі матеріали з українського мовознавства, історії культури, економіки, соціального та політичного життя, етнографії, краєзнавства. У розділі критики подавалися рецензії на праці та повідомлення про нові видання з українознавства, у рубриці “Хроніка” подавалася інформація про наукове життя українознавчих осередків як у межах України, так і в світі.