Сторінка
5
Варто підкреслити, що вся науково-дослідна праця базувалася на історичній схемі М. Грушевського, презентуючи самобутність, безперервність, наступність та соборність українського буття. Робота молодих науковців включала також прослуховування лекцій досвідчених учених – М. Грушевського, П. Тутківського, О. Грушевського, О. Гермайзе, В. Щербини, П. Клименка, В. Данилевича та ін. з методології історії, соціологічного обґрунтування історії, архівознавства, джерелознавства, археології, історії України, економіки, а також участь у семінарських заняттях, у відзначенні ювілеїв М. Костомарова, М. Максимовича, О. Лазаревського, І.Франка та ін. Серед перших аспірантів, які стали складовою київської школи М. Грушевського і займалися українознавчою проблематикою, були: К. Антипович (працював над історією міст першої половини ХІХ ст.); О. Баранович (підготував працю з історії маєтків Волині ХVІІІ ст., працював над монографіями «Залюднення України перед Хмельниччиною» та «Волинське воєводство»); П. Глядківський (досліджував українську етнологію та фольклор); С. Глушко (студіював селянські рухи на Чернігівщині на початку ХХ ст.).; В. Єфимовський (описував документи ХУІІ ст. Чернігівських архівів); В. Камінський – (вивчав історію промисловості України ХІХ ст.); В. Ігнатієнко (працював над темою „Наука про державу в марксівській соціології”); М. Карачківський (студіював історію Поділля); П. Кияниця (свої наукові інтереси зосередив на особі І. Франка); К. Кравченко (займався історико-економічною проблематикою України 1-ї половини ХІХ ст.); Д. Кравцов (досліджував постать І. Мазепи та історію Запоріжжя ХVІІ ст.); О. Окиншевич (вивчав історію українського права); О. Степанишина (займалася історико-економічною проблематикою); М.Ткаченко (студіював Рум'янцевський опис, а також історію селянства Лівобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст.); С. Шамрай (звертався до історії Київської козаччини 1855 р.); В. Юркевич (цікавився пограничними українсько-польськими стосунками ХVІІІ ст., питаннями української еміграції на схід та заселенням Слобожанщини за Б. Хмельницького) та ін. [18,164]. Сам перелік проблем та імен їх дослідників свідчить про широкі масштаби українозначих студій, які розгорнулися після повернення з еміграції М.Грушевського, К.Грушевської та ін. Однак, цим проектам не судилося втілитись у життя, оскільки з кінця 20-х рр почалося згортання політики «українізації», масового характеру набули репресії щодо української інтелігенції ( судові процеси по справах «Київського центру», «Спілки визволення України», «Українського національного центру» та ін.). Самого М.Грушевського було ізольовано від української науки шляхом депортації до Москви, а в 1934 р. за загадкових обставин його не стало.
Отже, повернення з еміграції М. Грушевського та інших українських інтелектуалів, долучення їх до активної науково-дослідної роботи в системі УВАН та установ освіти сприяло формуванню нових осередків українознавства, зосередженню їх зусиль на дослідженні вузлових проблем історії і культури України, інтеграції історичних, етнографічних, правових, економічних, лінгвістичних та інших знань про етногенез українського народу, самобутність його мови, традицій, звичаїв, про національно-визвольні змагання за незалежність і власну державність. Головним здобутком цих років було утвердження наукових засад українознавства, що включало опрацювання нових методів пізнання, насамперед соціологічних, формування документальної бази українознавчих досліджень та оприлюднення джерел, створення організаційної структури науково-дослідних установ та їх друкованих органів, підготовку молодої генерації науковців. Наукова концепція українознавства органічно поєднувала розвиток знань про Україну та українців з відродженням національних традицій і засвоєнням європейських цінностей. Реалізація цієї концепції наштовхнулася на шалений спротив антиукраїнських сил і була зупинена сталінським режимом, масовими репресіями та голодомором. Однак, творчі здобутки українознавців 1920-х рр., українознавча спадщина М.Грушевського та його учнів, набутий досвід організації наукової роботи не втратили свого значення і в сучасних умовах.
Література:
1. Див.: Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні .- К. , 2003; Верстюк В., Пиріг Р. М. С. Грушевський. Коротка хроніка життя та діяльності. – К.,1996;Сохань П., Ульяновський В. , Кіржаєв С. М. С. Грушевський і Academia. – К., 1993; Винар Л. Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток.-Київ-Львів-Париж-Нью-Йорк-Торонто,1998;Юркова О.В. Діяльність Науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського (1924-1930 рр.). - К.,1999 та ін.
2. Верстюк В. Ф. , Пиріг Р. Я. М. С. Грушевський. Коротка хроніка життя та діяльності. К., 1996. – С. 109.
3. Грушевський М. Початки громадянства. (Генетична соціологія) //Україна. – Кн 3.- 1925. – С. 152-155.
4. Колесник І.І. Українська історіографія (ХУІІІ- поч ХХ ст ) – К., 2000. – 254 с.
5. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації. У кн . Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. –К., 1994.
6. Оглоблин О. Українська історіографія на Наддніпрянській Україні в 1920-1930 – х роках Український історик. – 1-5(156-160) . Рік XL. – 2003. – С. 92-140.
7. Археографічна експедиція Кафедри Історії України ВУАН. Хроніка. Україна . – Кн 4. – 1929. – С. 167-169.
8. Історичні установи Української Академії наук. Археографічна комісія. Україна. – Кн 6. – 1927. – С. 191-194.
9. Науково-дослідна кафедра історії України в Києві. Хроніка. Україна. – 1927. – Кн 6. – С. 195-201.
10. Василенко М. Рецензія на працю М.Грушевського «Історія України-Руси» Т.8»// Україна.Кн.5,1925.- С.158.
Завантажити реферат