Сторінка
5

Cучасне моделювання одягу з народним оздобленням

П’яльці – спеціальний пристрій для зап'ялювання тканини під час вишивання. Вони бувають дерев’яні, металеві або пластмасові, круглої, квадратної чи прямокутної форми.

2.3 Технологічні особливості вишивки.

Українська народна вишивка славиться багатством технічного виконання. Безперечно слово вишивка походить від слова шити. На думку дослідників, давня назва вишивки – „шити”, „шитво”, „шов”. У народній термінології вишивка ще й зараз називається „нашиттям”, „пошиттям”, „розшиттям”, „прошиттям” тощо.

Шити, вишивати – це різними способами протягати, закріплювати нитку, заволочену в голку, наносити стібки на тканину або шкіру. Від того, як ці стібки прошивали тканину, як вишивальна нитка лягала на основу, через які проміжки (скільки ниток основи), чи були стібки прямими, нахиленими чи скісними, натягнутими чи вільно постеленими на тканині, - залежали відмінності, специфіка виконання.

Результати аналізу збережених зразків вишивок Х – ХХІ ст орнаментального й образотворчого гаптування дає змогу виділити такі техніки, як „прокол”, „шов по формі”, „шов в ялиночку”, „шов в прикріп”. Техніка гаптування „ в прокол” полягає в тому, що металевою ниткою проколюється основа тканини і на лицьовому боці стеляться стібки. Різноманітність густоти і напрямок їх розташування створюють привабливу неоднорідність структур окремих елементів, мотивів та форм.

Технікою „шов по формі” (скісними стібками застелювались заокруглення, хвилясті обрамування) та технікою „шов в ялиночку” – поверхневим нанесенням зустрічно скісних стібків зображувалися галузки, вузькі стрічки.

Техніка „ в прикріп” полягала в тому, що металеві нитки щільно накладали одна біля одної на тканину і пришивали до основи тканини шовковими нитками. Такою ж технікою виконувалась вишивка перламутром, коралами бісером, шкіряними стрічками, вовняними шнурами тощо. У ХVІІ ст. була поширена техніка „ в прикріп” по м’якій підстилці, коли під металеві нитки підстелювали м’які лляні, шовкові, а також техніка „ у прикріп” по твердій підстилці, коли металеві нитки підкладали картон. В українському гаптуванні ці техніки можна побачити на плащаницях, ризах, покровах, завісах тощо. Художнє звучання підсилювалося введенням дрібних скісних стібків на підстеленні – „шов по мотузці”, прямих стібків часто в шаховому порядку – „панцерний шов”. У сюжетних зображеннях – обличчя, руки – різними, згідно з формою, стібками – „єдвабний шов”.

Упродовж століть домінуючими способами вишивання було нанесення вишивальною ниткою прямих, скісних, зустрічно скісних стібків. Ці три способи накладання розвивались по – різному в певних середовищах, у творчості вишивальниць у поміщицьких, дворянських, монастирських, міських майстернях та в народній творчості.

Результати аналізу датованих вишивок ХVІІ – ХІХ ст., виконаних ручно пряженими лляними, вовняними нитками, заполоччю тощо, дає змогу виділити два основних методи нанесення нитки на основу: двосторонній та односторонній.

Двосторонньо на тканину наносяться стібки такими техніками: перебір, штапівка, „позад голки”, двостороння гладь, стебловий шов, соснівка, штапівка, різні техніки виколювання, вирізування, мереження, рубцювання, обметання тощо. Вони відомі в усіх областях України.

Не менш різноманітні на території України і техніки одностороннього вишивання, тобто нанесення вишивальних стібків з виворотного або лицевого боку тканини. Вишивання з виворотного боку (низинка, занизування) – це послідовне протягання вишивальної нитки від одного кінця тканини до другого, під час якого застеляється певна кількість ниток основи перемінно один раз – з виворотного, а другий – з лицевого боку. Внаслідок цього на виворітній стороні тканини утворюється візерунок зворотний, тобто негативний тому, що є на лицевій стороні. Відома поперечна, повздовжня, із замочками, „ розквітчана” низинка.

Українські вишивальниці постійно збагачували, розробляли нові техніки поверхневого вишивання з лицевого боку. До них належать: поверхниця, набирування, кафасор, двобічна штапівка, верхоплут, бігунець, плетінка, кіска, ретязь, хрестик, „ через чисницю”, ланцюжок – тамбур, „кучерями”, парами, рушниковий, городоцький, бавничковий шов, вибирання тощо.

Названі техніки – найтиповіші у вишивальному мистецтві українського народу. Вони не вичерпують усього багатства вишивання, їх різні типи збагачують локальні підтипи, групи, відомі в кожному районі, навіть в окремих селах. Крім цього, індивідуальна творчість вишивальниць, „легкість” рук впливає на відмінність виконання одних і тих самих технік вишивання, які змінюються залежно від призначення, матеріалів, розмірів, форми, кольору виробів.

Розділ ІІІ. Технологічна частина.

3.1Конструктивна частина.

Основні виміри і прибавки.