Сторінка
3

Cучасне моделювання одягу з народним оздобленням

Отже, основні елементи українського народного одягу за своїм походженням були давньослов'янськими. Їх можна розпізнати за такими компонентами, як тунікоподібні сорочки, поясний одяг у вигляді прямокутної смуги тканини (опинці, горботки) або вузької орнаментованої запаски, вузькі полотняні чоловічі порти. Давньослов'янські елементи присутні й у верхньому типу гуні, манти та опанчі, дівочих вінках, рушникоподібному жіночому головному вбранні, домотканих поясах та ін. Вони певною мірою збереглися й в орнаментиці вишивок та художньому ткацтві: стилізовані мотиви тваринного орнаменту, ромб із гачками, який у давніх слов’ян уособлював родючість, тощо.

Генетичний зв’язок народного українського вбрання з культурою Давньої Русі простежується й за іншими джерелами. Так, археологічні матеріали, що стосуються другої половини І тисячоліття н. е., засвідчують, що на території Дніпровсько-Дністровського межиріччя вирощувалися льон та коноплі, на базі землеробства розвивалося скотарство, постійним заняттям було й полювання на диких звірів. Отже, рослинні волокна та продукти тваринного походження були основною сировиною для тканин.

Одночасно археологічні та писемні пам’ятки засвідчують майнову та соціальну диференціацію східнослов’янського суспільства. Йдеться про численні скарби коштовностей і монет, поховання, що містили, зокрема, речі, які були ознакою влади або високого сану (гривни, поясні набори, персні, коштовна зброя). Ці прикраси декорувалися багатим орнаментом. В „Слове о богатом и убогом” (ХІІ ст ) багатий ходить „в паволоце и в кунах, а убогий руба не шмать на телесы”, у першого нога у „червлене сапозе”, а в другого – „ в личницы”.

Незважаючи на феодальну роздробленість та ординську навалу, що гальмували загальний розвиток давньоруської культури, традиції Київської Русі продовжували грати важливу роль у наступні епохи. Водночас давалися взнаки інтегративні культурні процеси, котрі сприяли. Зокрема, формуванню народного вбрання.

Так, одяг населення Правобережної України зазнав деякого впливу польсько-литовської культури, який особливо був відчутний з переселенням польського населення на Поділля. Носіння одягу регламентувалось спеціальними законами, виданими польським урядом. Зокрема, навіть заможному міщанству не дозволялось носити шляхетський одяг; якщо ясновельможні пани носили яскравочервоні кунтуші та жупани, то дрібна шляхта – лише сірого кольору тощо. Але городяни все ж намагалися хизуватися своїм одягом, його матеріалом та кроєм – особливо у ХІХ ст , з послабленням дискримінаційних законів щодо одягу. Інколи одяг української міщанки міг бути багатшим, ніж у польської графині.

Розділ ІІ. Вишивка, як вид художнього оформлення одягу

2.1 Із глибини віків.

Вишивка – це духовний символ українського народу, рідного краю, батьківської оселі, тепла материнських рук.

Візерунки, які прикрашають одяг і речі побуту, - не тільки окраса, а й естетичний та історичний досвід народу, його уявлення про навколишній світ і гармонію буття. Декоративне оздоблення вишивкою одягу та предметів побуту тісно пов’язане з побутом і працею людей, природою, з історичними та культурними особливостями епохи і різних періодів розвитку країн і народів. У його основу покладено художні смаки й уявлення, національні мотиви та самобутність, колорит і майстерність, що властиві народній творчості.

Народжувались і гинули цивілізації, країни, народи, а мистецтво набувало все нових ознак та якостей, вбираючи кращі зразки минулого, створюючи й удосконалюючи нове, утверджуючи й продовжуючи місцеві традиції. З покоління в покоління передавалося тільки потрібне та зрозуміле, придатне для подальшого розвитку. Це і є традиції – спадкоємність, або передавання національного характеру народу, окремих видів і форм вияву й побутування мистецтва, характеру виробів, прийомів майстерності.

Виникнення вишивання – одного з найпопулярніших видів народного мистецтва – належить до епохи первісної культури і пов’язане з використанням першого стібка при виготовленні одягу зі шкіри тварин. Перехід від кам’яного до кістяного шила до кістяної, а потім бронзової та сталевої голки сприяв винаходу й удосконаленню нових способів шиття та вишивання, які доповнювали один одного.

Матеріалом для вишивання в різний час були жили тварин, нитки з кропиви, льону, конопель, бавовни, шовку, вовни – натуральні або фарбовані. Волосінь, срібло, золото. Перли та мідні бляшки, монети. На аплікації використовували хутро, шкіру, повсть, тканини.

Змінювалися матеріали і способи вишивання, створювалися нові орнаменти й композиції, але залишалося постійним прагнення краси.

Високого художнього рівня в мистецтві декоративної вишивки досягли стародавні майстри Вавилону, Індії, Греції. Риму, Ірану, Візантії, країн американського континенту. Їхні вишивки відомі з матеріалів археологічних розкопок, пам’ятників скульптури та живопису, записів літописців і мандрівників.

В Україні зберігаються давні традиції оздоблення одягу і предметів побуту національною вишивкою, в якій яскраво відтворено самобутність окремих історично складених регіонів. У свою чергу, в кожному регіоні – Полісся, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Поділля, Карпати і Прикарпаття, південь України – простежуються місцеві особливості, які властиві окремим областям, районам, селам.

Упродовж століть історичного й культурного розвитку України утворилися осередки народної творчості, де вишиванню належить провідне місце. Це – Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Полісся й Поділля, Львівщина, Буковина, Гуцульщина та інші райони. Далеко за їхніми межами були відомі окремі села й майстрині, вишивки яких славилися самобутністю узорів і кольоровою насиченістю, композиційною різноманітністю і техніками виконання.

В Українській народній вишивці широковідомі лічильні та вільні шви різної складності: занизування, настил(гладь), вирізування, виколювання, мережки, двобічна штапівка, хрестик тощо.

Стриманими візерунками білим по білому та яскравими рослинними орнаментами прикрашали одяг, рушники, хустки, настільники тощо. Вишивали святковий і буденний одяг, предмети внутрішнього убрання житла.