Сторінка
1

Світова еколого-економічна криза ХХ ст. і проблеми України

Виходячи з аналізу сучасного стану цивілізації, тобто рівня суспільного розвитку і матеріальної культури, учені світу майже одностайно прогнозують стрімке зростання гостроти глобальних екологічних і економічних проблем людства у ХХІ ст.

Навіть поверхове ознайомлення читача з попередніми розділами цього посібника свідчить, що такий прогноз не є надто песимістичним.

Актуальність пошуку шляхів подолання екологічної і економічної кризи нині турбує не тільки науковців, а й широку громадськість та урядові кола. Найбільш переконливим свідченням важливості цієї, без перебільшення, планетарної проблеми став Усесвітній екологічний форум ООН у Ріо-де-Жанейро (1992 р.).

У підсумковому документі форуму «Agenda 21» (що можна перекласти, як «Порядок денний на ХХІ століття») зазначено, що подолання екологічної кризи людства можливе лише за умов розробки і реалізації програм «глобальної екологічної освіти суспільства з космічним баченням життя». Прикладом однієї з таких програм, активну участь у розробці якої беруть учені України, є громадський проект «Мегаекологія». На думку авторів програми, її виконання допоможе розв’язати стратегічно важливу проблему виховання лідерів ХХІ ст., здатних сформувати «суспільство досконалого довкілля», що в ньому поняття «світова економіка» і «економіка ноосфери» будуть рівнозначними.

Фундаментальні наукові концепції сучасного екологічного спрямування обговорювались також на Міжнародному теоретичному семінарі в Луцьку (1995 р.)*. У доповіді акад. В. Шинкарука підкрес­лювалось, що сучасна Людина як соціокультурна духовна сутність набуває рис могутнього антипода природи, залишаючись водночас її дитям, слабкою біологічною системою. На думку доповідача, суперечність між скінченністю існування окремого індивіда та нескінченністю його духовного єства зумовлює відчуження природи від людини. Відтак неможливо обмежувати освоєння природи лише суспільним виробництвом, нехтуючи духовним проникненням у природне середовище з допомогою міфології, релігії, мистецтва, мови тощо. Тільки духовне освоєння природи, на думку В. Шинкарука, забезпечує психологічну адаптацію людини до природних сил.

Д-р філос. наук В. Водоп’янов, розглядаючи шляхи виходу з екологічної кризи, указав на необхідність формування в суспільстві свідомості й культури, морального імперативу свого існування, які узгоджувались би з вимогами збереження природного середовища.

Більш глибоко і конкретно стосовно України проблему екології людини було розглянуто д-ром філос. наук В. Крисаченком як проблему виживання в наших специфічних обставинах. На його думку, всі знання у сфері відносин людини з природою мають оформитись у нову навчальну дисципліну — «Людина і довкілля».

Навіть побіжний огляд сучасних наукових поглядів на шляхи виходу з екологічної кризи переконує, що екологічна проблематика — це життєдіяльність Людини практично у всіх її вимірах, а найважливішим з них є духовність, яка одна тільки може забезпечити реалізацію економічних заходів в екологічно-гармонійних відносинах із природою. Тільки висока духовність людини може обмежити амбітність її інтелекту, прагнення безкоштовного і безмежного задоволення потреб «Homo Sapiens» за рахунок Природи.

Але погодившись з таким висновком, людство мусить переглянути економічну концепцію безкоштовного споживання природних ресурсів. Альтернативою має стати економіка партнерських відносин Людини з Природою, адекватна «сплата» Природі «відновлювальних засобів» за використані Людиною матеріально-енергетичні ресурси, дотримання концепції економіки ноосфери.

Безумовно, прийняття такої альтернативи потребує переоцінки традиційних цінностей, певного суспільного аскетизму, спрямування інтелекту на вирішення технолого-економічних проблем.

Те, що нині відбувається на наукових форумах, у лабораторіях інститутів і фірм, підводить нас до нового етапу науково-технічної революції, котрий усе частіше називають еколого-технологічним. Замість найпопулярнішого досі питання «що і скільки» людство усе частіше починає міркувати: «як, для чого, з яким матеріальним і соціальним ризиком».

Головним методологічним підгрунтям оптимізації рівня економічного ефекту та екологічних наслідків від запровадження нових технологічних процесів є визначення «користі» і «втрат». Відповідно до цього формується нове технологічне мислення.

Кілька промислово розвинених країн уже зробили значні практичні кроки в бік гуманітаризації «технологічної ери»: замість індустріальних гігантів будуються мінізаводи, поширюється масова комп’ю­теризація і роботизація, створення нових унікальних конструкційних матеріалів на керамічній, полімерній і композитній основах, раціональна утилізація промислових і побутових відходів. Відтак витрати енергії і матеріалів на одиницю продукції знизилися в цих країнах на 25—30%, значно зменшилися також відходи. Технологічні досягнення починають змінювати і соціальний зміст праці.

На жаль, в Україні ці показники значно гірші: витрати енергії і сировини на виробництво металів, цементу і паперу в нас (у середньому) на 30—80% більші, ніж у США. Проте й там фактичні енергозатрати набагато вищі проти теоретичних розрахунків: у виробництві сталі — у 4 рази, алюмінію — у 6 разів, цементу — у 5 разів, паперу — у 125 разів, а в нафтопереробці — у 8 разів. Зрозуміло, що неможливо зрівняти реальні витрати енергії з теоретичними, але, коли відмовитися від постійного вдосконалення діючих технологій і перейти на принципово нові, то значне зменшення витрат енергії та матеріалів — реальне завдання. Щоправда, для цього мусить бездоганно функціонувати система «наука — техніка» з безперечним пріоритетом гуманітарного впливу першої.

Ключовим фактором забезпечення добробуту й безпеки суспільства є збалансоване збільшення виробництва товарів широкого вжитку і поліпшення екологічного стану за рахунок удосконалення технології та економії природних матеріально-енергетичних ресурсів. Одним із головних принципів побудови нових технологічних систем має стати відмова від традиційної диференційованої структури витрат сировини та енергії і заміна її на інтегровану енерготехнологічну систему, що дає змогу проводити процеси економічніше, безпечніше, з найменшими відходами та з використанням синергетичного ефекту, який притаманний живим організмам. Теперішні промислові структури демонструють протилежне: кожний елемент структури є монофункціональним. Наприклад, виробництво енергії, її транспортування й використання відбуваються окремо як за місцем, так і в часі. При цьому значна частина виробленої енергії витрачається поза технологічним процесом виробництва продукції. У синергетичних системах на перше місце виходять хімічні й біохімічні процеси, які замінюють застарілі механічні. Проте це ще не ті технології, які адаптовано до партнерських відносин з природними екологічними системами довкілля.