Сторінка
2

Проблема інституційного забезпечення місцевого та регіонального розвитку

Предметом діяльності цього органу є ті ж самі питання. Через нього асоціації органів місцевого самоврядування намагаються кожного року вплинути на формування Державного бюджету в інтересах міст України, на політику Уряду стосовно місцевого самоврядування. В цьому плані можна відзначити певні успіхи. Так, пропозиції Асоціації міст України були підтримані Урядом і враховані в прийнятому минулого року парламентом Бюджетному кодексі України. Головні проблеми розвитку місцевого самоврядування два роки поспіль влючаються в Програму діяльності Кабінету Міністрів. Серед заходів, які розроблені Урядом на виконання Концепції державної регіональної політики, є пункти щодо вдосконалення законодавства з питань місцевого самоврядування. Останні події засвідчують, що Уряд все більшої ваги надає роботі Комісії. Свідченням цього є, зокрема, те, що з серпня 2001 року Комісію очолив Прем'єр-Міністр України.

Поряд із зазначеними консультативно-дорадчими структурами певний час працювала Рада регіонів при Президентові України з аналогічними функціями. Ефективність її діяльності також була поставлена під сумнів, що й спонукало Фонд вийти з ініциативою реформування Ради регіонів при Президентові України. Були сформульовані пропозиції щодо підвищення ефективності здійснюваних заходів у сфері державного будівництва в Україні, забезпечення узгодженої співпраці органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. За результатами розгляду наданих Фондом матеріалів було видано Указ Президента України "Про Національну Раду з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування". Згодом Президент України затвердив Положення про Національну Раду.[3] Основними її завданнями були визначені питання загальнодержавного та регіонального значення, розроблення та внесення пропозицій щодо стратегії забезпечення сталого розвитку, вдосконалення державного будівництва в Україні, узгодженого функціонування і взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, раціональної побудови їх системи, здійснення кадрової політики та кадрової роботи, державної регіональної політики; створення законопроектів, загальнодержавних програм економічного, соціального, науково-технічного, культурного розвитку України; інших питань, що стосуються розвитку регіонів та місцевого самоврядування.

За час існування Національної Ради відбулося три засідання. У грудні 2000р. були розглянуті питання про роль та завдання Національної Ради у вирішенні найважливіших суспільно-політичних та соціально-економічних питань у державі; у березні 2001р. - про підсумки соціально-економічного розвитку країни у 2000 році та завдання на 2001 рік, про проект концепції державної регіональної політики; про затвердження плану засідань Національної Ради на 2001 рік; у червні 2001р. - про хід впровадження пенсійної реформи в Україні; про хід виконання цільової комплексної програми “Фізичне виховання — здоров’я нації”.

На тлі процесу створення та ліквідації консультативно-дорадчих структур, які фактично не мали свого штатного персоналу, поступово формувалась суспільна думка щодо доцільності реорганізації координаційних, управлінських структур, які займаються питаннями зазначеної сфери, в єдиний орган (загальнонаціональний центр)[4]. Такий орган мав би реалізовувати закладені в чинному законодавстві можливості щодо місцевого та регіонального розвитку, зокрема, здійснювати прогнозування подій у зв'язку з прийняттям нових законів; оцінювати правову базу і на цій основі розробляти відповідні рекомендації; налагоджувати систему більш дієвого зв'язку з органами регіонального управління та місцевого самоврядування всіх рівнів; координувати міжнародні зв'язки регіонів та органів місцевого самоврядування.

Суспільна думка спиралась на 11-річний досвід розвитку інституту місцевого самоврядування та фіксацію певних негативних тенденцій, які стали виявлятися в зв'язку з ускладнення процесів системних перетворень. Новий етап потребував реалізації концептуально нових підходів до забезпечення єдиної державної політики щодо місцевого та регіонального розвитку з боку державної влади, для чого, вочевидь, необхідно створити нову державну структуру, яка б була здатною виконувати функції потужного аналітичного центра. Доцільність такого підходу в сфері інституційного забезпечення місцевого та регіонального розвитку можна проілюструвати прикладом Польщі. В цій країні в 1993 році було утворено Польське агентство регіонального розвитку (в структурі Державного казначейства), в 1998 році - Комітет з регіональної політики і сталого розвитку при Раді Міністрів. Цей Комітет став дорадчим органом, яку очолив міністр економіки, а його заступником - голова Урядового комітету стратегічних досліджень в ранзі міністра. Поряд з цим для координації дій в сфері реформування було створено Департамент системних реформ. Ця структура у своїй діяльності не була обмежена одним напрямом реформування, а сконцентрувала в собі впровадження всіх системних реформ. До її складу увійшли підрозділи з таких напрямів: координації впровадження реформ; зв'язків з громадскістю; міжнародного співробітництва і координації міжнородної допомоги; інформації; системного вивчення державного устрою; підготовки нових кадрів адміністративного управління.

У 2000-му році науковою громадскістю та представниками органів місцевого самоврядування, їх асоціацій та об'єднань була широко обговорена проблема створення потужної державної установи за зразками деяких європейських країн та Росії[5], яка б цілеспрямовано займалася питаннями системних реформ[6] [1]. Висловлювались різні точки зору щодо статусу і функцій цього органу. Частина науковців та практиків підтримала ідею створення окремого міністерства, інші - державного комітету або спеціального державного органу поза системою виконавчої влади. На думку М. Пухтинського, голови Фонду, останній варіант є найбільш обгрунтованим в сучасних умовах. Така інституція, на його думку, повинна бути із спеціальним статусом при Президентові України, який є найвищим національним арбітром, здатним погоджувати дії і взаємовідносини між законодавчою, виконавчою і судовою владами, представляти і патронувати державні інтереси на місцевому рівні. Інші аргументи на користь такого підходу полягали також в тому, що їдея створення центрального органу виконавчої влади з означених питань могла не отримати підтримки громадськості в зв'язку з адміністративною реформою, концепція якої передбачає скорочення, а не збільшення кількості центральних органів влади. По-друге, створення спеціального органу виконавчої влади, об'єктивно може стати підставою для проявів у місцевих та регіональних лідерів незадоволення щодо можливого посилення централізованого управління. До цього слід додати, що висловлювалась також ідея створення спеціального державного органу поза системою виконавчої влади на кшалт Фонду державного майна. Проте вона серйозно не обговорювалась, враховуючи складність її реалізації.