Сторінка
2

Публічне управління у вимірах інформаційного суспільства

Парадигми управління відрізняються одна від одної засобами та методами впливу на об'єкт управління. В умовах інформаційного суспільства такими засобами стають інтелект людини, її творчий потенціал, інформація та знання, а методи управління ґрунтуються на партнерських відносинах та когерентній взаємодії з соціальними агентами суспільного розвитку. Відповідно економіка суспільства визначається більшою мірою не матеріальними, а інформаційними ресурсами, інформаційно-інтелектуальною діяльністю та спроможністю продукувати нові знання. “Оскільки інформаціоналізм ґрунтується на технології знання і інформації, - пише М. Кастельс, - у інформаціональному способі розвитку має місце тісний зв'язок між культурою та виробничими силами, між духом і матерією. Звідси витікає, що ми маємо очікувати виникнення історично нових форм соціальної взаємодії, соціального контролю та соціальних змін”[[19], с. 40].

Нові форми соціальної взаємодії мають принципове значення для процесів суспільного розвитку в напрямку інформаційного суспільства. В українському соціумі кардинально змінилося законодавче поле, проте майже незмінними залишилися соціально-психологічні механізми взаємодії між органами публічного управління та іншими колективними та індивідуальними агентами. Перехід від переважно адміністративних до переважно інформаційно-комунікативних та інтеграційно-координуючих засобів впливу на процеси розвитку є для української бюрократії поки що непереборною ментальною перешкодою. Внаслідок адміністративної реформи система публічного управління була модернізована, але за своєю соціально-психологічною сутністю та духом вона не змінилася. Як і раніше вона спирається на матрицю управлінської поведінки, що була сформована за минулих часів. Не зважаючи на досить демократичну правову базу в сферах децентралізації влади та більш як десятирічний досвід функціонування місцевого самоврядування, факт правової реальності у більшості випадків ще не став фактом свідомості, мотиватором практичної дії та регулятором взаємовідносин. Парадигма адміністративного примусу обумовлює механістичний тип управлінського мислення, для якого характерним є схильність к маніпулюванню соціальними агентами через такі інструменти як укази, постанови, інструкції. Докладна логіка інструкцій і постанов спускається зверху вниз. Остаточні судження дозволяють собі тільки ті суб’єкти, які знаходяться на більш вищому ступені в ієрархії влади.

Принцип механістичності виявляється також в регулюванні процесів внутрішньої організації діяльності органів публічного управління. Єдиний духовно-психологічний моноліт, що панує в структурах управління, не сприяє створенню умов для поєднання організаційної відповідальності та виявлення творчої ініціативи. Механістична управлінська технологія керується не своїм суто менеджеріальним інтересом, тобто інтересами кожного окремого працівника в отриманні результату, а співвідношенням ієрархічно побудованих владних сил як у середині організації, так і поза неї. Таким чином, органи публічного управління значною мірою представляють собою “соціальну машину”, характерними рисами якої є ментальна замкнутість, однозначне формулювання цілей і завдань, які не припускають відхилення від плану та самодіяльності. Жорстка ієрархія перешкоджає реалізації можливостей доступу до нових ідей та інформації про зовнішнє середовище; прихильність до правил породжує негнучкість організаційних структур; привілеї, що пов'язані з державною або муніципальною службою сприяють формуванню консервативного мислення.

Зазначені тенденції складають сутність дисфункціональних проявів бюрократії не лише в Україні, але й в країнах західної демократії. Але там на сьогодні запроваджені механізми договірних відносин між центром і регіонами, сформовані моделі захисту суспільних інтересів, які компенсують механізми, що спричиняють інертність та відчуженість влади. Так, наприклад, у Великобританії в 1998 році був укладений соціальний контракт з назвою про принципи взаємодії третього сектору і держави щодо кооперації в галузі соціальних послуг для населення. Аналогічні контракти розробляються зараз в Хорватії, Канаді і Естонії. В останній країні предметом співпраці органів публічного управління та громадськості в рамках соціального контракту 2003 р. є програма адміністративної реформи. Україна ще не має практичного досвіду реалізації соціальних контрактів, які на Заході використовуються як інструменти проведення масштабних соціальних реформ. Не розроблена також теорія соціального контракту, яка має дати пояснення феномену масової поведінки та формуванню очікувань населення, закласти наукові основи розвитку механізмів прийняття рішень, досягнення угод між громадськими, політичними групами та владою з приводу пріоритетів розвитку.

Дисфункціональні прояви французький соціолог Крозьє (Crozier) називає "порочним ефектом", що виникає внаслідок раптових і непередбачуваних процесів колективної дії, хоча кожний член соціуму діє на підставі чистої раціональності [[20], с. 96]. Непрогнозованість соціальних змін в Україні виявилась у багатьох сферах реформування суспільного життя. Вона стала своєрідним викликом політичній, інтелектуальній, культурній елітам з точки зору її спроможності збагнути причини та віднайти шляхи ефективного розв'язання проблем, що пов'язані з дисфункціональними процесами. Ці намагання спричинили в свій час серію публікацій у засобах масової інформації, де активно обговорювали концепцію віртуальної економіки, неспроможність влади здійснювати ефективні кроки, що пояснювалось ментальністю українського народу, бюрократичними традиціями, типом цивілізації тощо. Однак відповідь на ці питання слід шукати в самій сутності бюрократії, оскільки дисфункціональні процеси породжуються тими принципами, які М. Вебер вважав основами бюрократичної раціональності, і на яких формується, на його думку, ідеальний тип бюрократії. На цій же основі виникає проблема опору з боку бюрократії тим соціальним змінам, які зачіпають її інтереси. Для характеристики зазначеної проблеми М. Крозьє застосовує термін "зона невизначеності". Вона формується в системі відносин влади у вигляді формальних та неформальних норм та правил, за якими діють правові і неправові механізми впливу одного учасника (актора) на вибір (рішення) іншого. В цій зоні виникають для кожного учасника елементи бажаної свободи і самостійності. Кожний актор чинитиме опір змінам, які, на його думку, позбавлять його можливостей контролю за зоною невизначеності, й тим самим статусу аттрактора, тобто фактору вирішального впливу на рішення інших. Для людей, які не знайомі з правилами гри в зоні невизначеності, останні виступають незрозумілою ірраціональною силою, яка спроможна звести нанівець всілякі раціональні дії.