Сторінка
3

Публічне управління у вимірах інформаційного суспільства

В зоні невизначеності, сформованої в рамках адміністративного примусу, значну роль відіграють офіційний і неофіційний статус (статуси) людини. Офіційний статус, що корелює з посадою в ієрархії державної влади або місцевого самоврядування може бути поєднаний з неофіційним статусом в економічних структурах. Людина, що не має офіційного статусу в структурах влади, може мати тісні зв'язки з тими, хто його має і, таким чином, використовувати неправові механізми впливу на рішення і поведінку інших. Правові норми, які регулюють цю сферу відносин, як показує практика, можуть успішно ігноруватись. У такому разі зростає роль “статусних” норм як механізмів, регулюючих суспільне життя. Останні, визначаючи принципи і характер взаємодії органів публічного управління та соціальних агентів, спотворюють закономірності суспільного життя. Всілякі зміни, що порушують зазначений баланс та усталені правила гри, будуть зустрічати супротив з боку бюрократії та людей, які мають з нею спільні інтереси. Протиріччя між офіційно задекларованими цілями та інтересами збереження зони невизначеності спричиняє інформаційну непрозорість діяльності учасників. Саме тому головними характеристиками зони невизначеності є консервативність та інформаційна закритість.

.

Подолання "порочного ефекту" в Україні потребує формування відповідних механізмів компенсації його негативних впливів. Зазначені механізми мають стати складовими управлінської парадигми вибору як умови вияву інтелектуальних і духовних потенцій суспільства в цілому і кожного окремого громадянина. Ідеальними носіями нової управлінської парадигми в контексті вимог інформаційного суспільства є такі люди, які керуються принципами права, добра, справедливості, психологією, орієнтованої на “природну” модель людини, колективу, суспільства. Такий кадровий склад публічного управління спроможний розглядати мікро та макросоціуми як самодіяльних соціальних агентів, що здатні на основі самоврядування самостійно задовольняти свої культурні та соціально-економічні потреби. Це управлінський центр, який створює політико-правові, організаційно-правові умови автономії колективних та індивідуальних соціальних агентів, які самостійно організовують свою власну діяльність в особистісній, економічній, політичній сферах. За цими умовами здійснюється “некероване” керування та гармонізація їх діяльності. Лише в цьому разі самодіяльні агенти виявлятимуть зацікавленість в успіху діяльності керуючих структур, тобто різних гілок і рівнів влади. Це якісно інший стан та “дух” управлінської системи, в якій політичну, державну відповідальність несуть не лише політичні або адміністративні лідери, але й всі інші соціальні агенти. Корпоративна публічність (корпоративний колективізм) має стати критерієм державної відповідальності та принципом оновлення державного управління, фактором нового функціонального середовища демократії [[21]]. Корпоративна публічність передбачає політично функціональну відкритість, яка, як зазначає Юрген Габермас, “потребує не лише гарантій від інституцій правової держави, а й розраховує, що їй підуть назустріч культурні традиції та зразки соціалізації, розраховує на політичну культуру призвичаєного до свободи населення” [[22], с. 37]

Публічне управління країн-центрів нової інформаційної цивілізації орієнтується на методологію і принципи, відповідно до яких його цілі і засоби інтерпретуються в термінах аксіології, тобто з точки зору надання переваг цінностям, а не цілям виробництва [[23]]. За такою організаційно-управлінською технологією зміст результату, що планується, включає, окрім суто економічних характеристик, реалізацію творчих можливостей людей, розвиток організації, самоврядування, зміцнення міжособистісних стосунків. Аксіологічна природа розвитку свободи особистості, самодіяльності колективних агентів з необхідністю включає зміну сутності дихотомії “держава – знання”. В українській перспективі значимість публічного управління визначатиметься не стільки масштабами виробництва, скільки мобільністю, інформованістю та вмінням швидко реагувати на виникаючі проблеми, інноваційністю підходів до їх розв'язання. В країнах, які досягли економічного успіху, знання та інформаційні технології стали основою технологізації процесу публічного управління. Знання забезпечують його інноваційність, раціоналізм, прагматизм та ефективність. Такі досягнення стали можливими за рахунок державної стратегії децентралізації та когерентної взаємодії в сфері відносин “держава – знання”.

Держава як особливий суб'єкт знання вже втратила монопольне право як на наукове знання, так і на знання взагалі, яке умовно можна назвати знанням про дійсний стан речей. Особливістю останнього виду знання є: а) те, що його предмет є суто прагматичним, й тому може бути сформульований у термінах цілей та мотивації саме цієї держави (цього уряду або іншого органу публічного управління) і саме в цей час. З цієї причини він потребує періодичного перевизначення; б) цей предмет не має чітко окреслених границь, тому держава має великі складнощі щодо визначення кола суб'єктів знання, достатнього для вироблення необхідного об'єму знань; в) об'єм цього виду знань ніколи не може бути надлишковим, потреби в ньому ніколи не можуть бути точно визначені. Зазначені особливості в умовах інтенсифікації інформаційно-комунікативних зв'язків, зростання обсягів інформації та знань детермінують ситуацію, в якій кожний окремий суб'єкт знання має фрагментарне уявлення про дійсність. Держава сьогодні може ефективно діяти в сфері управління суспільним розвитком лише за умови когерентної взаємодії з іншими агентами соціального простору, які є суб'єктами знання і здатні до самоорганізації. Органи публічного управління всіх рівнів мають виконувати, висловлюючись мовою синергетики, роль аттракторів, тобто таких соціальних агентів, соціальна позиція яких є точкою сходження дії всіх інших агентів. В цьому аспекті рух до інформаційного суспільства передбачає посилення та розширення тенденції інституціоналізації знання взагалі, а не тільки наукового. Йдеться про перехід контингенту індивідуальних та колективних агентів, які мають знання, до кола інституціоналізованих суб'єктів знання, які, маючи такий статус, не тільки мають, але й реалізують знання, включаючись в процес когерентної взаємодії в цілях суспільного розвитку.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що органи публічного управління в Україні знаходяться ще на початковій стадії формування елементів парадигми вибору. Побудова інформаційного суспільства має виходити з філософії реформ, яка передбачає одночасне перегрупування всіх елементів соціальної організації, в першу чергу, системи публічного управління як ключової зони невизначеності з урахуванням можливого опору запланованим змінам з боку людей, які є кадровим складом цієї системи. Остання має бути поставлена в умови когерентної взаємодії з іншими соціальними агентами, особливо в площині обміну інформацією та знаннями, що потребує формування так званої сітьової культури [[24], с.57-58]. Це, в свою чергу, актуалізує проблему створення цілераціональної когнітивної схеми прийняття рішень у масштабах суспільства, тобто такої схеми, яка породжує суспільно важливі рішення за результатами операцій над різними видами знань різними суб'єктами знань. Така схема має стати поряд із специфікою розподілу та кооперації праці однією з базових умов функціонування суспільства, визначати такі структурно-функціональні зв'язки елементів, які притаманні інформаційному суспільству. Вслід за Дж. Гелбрейтом ці базові умови ми можемо назвати техноструктурою. Під цим поняттям він розуміє апарат для групових рішень, апарат для об'єднання та аналізу інформації, що доставляється множиною людей, з тим, щоб дійти рішень, які виходять за межі компетенції кожної окремої людини [[25], с. 119]. Цілераціональна техноструктура має перетворити соціальний простір в єдиний організаційно-динамічний комплекс, визначити в суспільстві найбільш ефективний розподіл влади та відповідальності, ієрархію взаємозалежностей у процесі формулювання та прийняття рішень, створити умови для встановлення відносин та зв'язків між суб'єктами як носіїв різних знань, позицій і субкультур.