Сторінка
2

Стан справ та події 2007 року в сфері місцевого та регіонального розвитку

4) Голова МДА - Уряд та керівництво центральних органів виконавчої влади.

Сьогодні є усталеною практика, що керівники ЦОВВ не погоджують з головами МДА призначення керівників територіальних підрозділів ЦОВВ, директорів підприємств та установ центрального підпорядкування. Голови МДА часто не можуть попасти на прийом до керівника ЦОВВ. Це не дає змоги МДА виконувати повноваження визначені ст.119 Конституції України. Фактично голови МДА, які відповідають за стан справ у районі та області не мають достатньо засобів для впливу на процеси у районі та області. Разом з політичним тиском на голів МДА з боку рад, партій, відсутність чітких правил їх взаємовідносин з центральними органами виконавчої влади не сприяє проведенню єдиної державної політики в усіх регіонах держави та інтеграції усіх українських регіонів у єдиній соборній державі.

Така ситуація далі існувати не може, тому сьогодні ми маємо зрозуміти, що працюючи над концепцією системного реформування публічної влади на національному, регіональному та місцевому рівнях, як нашим стратегічним завданням, необхідно якомога швидше зняти проблеми, які сьогодні заважають ефективній діяльності місцевої влади.

Ми маємо зараз зробити те, що стане першоосновою майбутніх системних змін, коли місцева влада буде мати не тільки повноваження та ресурси для їх виконання, але і відповідальність за свої дії перед громадою та державою.

2.2. Проведення адміністративно-територіальної реформи.

Більшість експертів муніципального співтовариства вважає, що реформа адмінтерустрою вимагає надзвичайно скрупульозного вивчення всіх аспектів діяльності публічних органів та установ. Адже всі вони будуть прямо або опосередковано залучені до роботи в цьому напрямі. Серйозні зміни необхідно буде внести до бюджетного законодавства. Потребуватимуть істотного розширення податкова база місцевого самоврядування, повноваження місцевого самоврядування в частині управління фінансовими ресурсами. Вимагатиме переосмислення система організації освіти, охорони здоров'я, культури, соціального захисту.

На сьогодні провідними фахівцями розроблено п'ять варіантів проведення адміністративно-територіальної реформи.

Проте, на жаль, необхідно констатувати, що протягом 2007 року, на відміну від 2005 та 2006 років, жодних практичних кроків з боку Уряду України щодо здійснення чи підготовки до здійснення адміністративно-територіальної реформи зроблено не було.

Разом з тим, у цей період Президент України декілька разів наголошував на необхідності якнайскорішого проведення такої реформи в Україні.

Питання про необхідність проведення адміністративно-територіальної реформи не перебувало на порядку денному українських політичних гравців. Серед причин такої неуваги до цього питання можна виділити такі чинники:

1) відсутність в Уряду України політичної волі ініціювати реформу, що не в останню чергу зумовлюється острахом перед радикальністю та всеосяжністю адміністративно-територіальної реформи, а також перед тим, що ця реформа зачіпатиме багато груп інтересів. Наслідком такого ставлення є побоювання, що проведення такої реформи не додасть політичних дивідендів на чергових чи позачергових парламентських виборах;

2) вплив нестабільної політичної ситуації, яка мала місце у 2007 році та не дозволяла Урядові України ініціювати підготовку до проведення реформи;

3) надмірне захоплення політичним та інституційним аспектами адміністративно-територіальної реформи, що не сприяє концентрації зусиль на розробці територіального та бюджетного аспектів реформи, а також її взаємозв’язку із секторальними реформами у сфері охорони здоров’я, освіти, культури, житлово-комунального господарства тощо;

4) недосягнення консенсусу в експертному та політичному середовищі як щодо оптимальної моделі децентралізації в Україні, у тому числі майбутнього адміністративно-територіального устрою та територіальної організації влади, так і щодо алгоритму проведення самої адміністративно-територіальної реформи. Більше того, протягом 2007 року не спостерігалося ознак широкої публічної дискусії з цих питань;

5) відсутність ефективного зворотного зв’язку між експертним середовищем та політиками, що є причиною того, що напрацювання експертів не були затребуваними, а відтак, не знаходили свого втілення у вигляді політичних рішень.

Разом з тим, перерва в ініціюванні адміністративно-територіальної реформи на політичному рівні, яка мала місце у 2007 році, дала змогу експертам розвинути та додатково осмислити підходи до успішного проведення такої реформи. Зокрема, це стосується тих підходів, що мають застосовуватися при моделюванні адміністративно-територіальних одиниць базового та субрегіонального (районного) рівнів як з точки зору наявної мережі бюджетних установ та транспортних комунікацій, так і з точки зору доходної спроможності цих одиниць.

Слід зазначити, що застосування обох вказаних вище точок зору дозволяє більш комплексно та обґрунтовано визначити майбутню модель адміністративно-територіального устрою.

Протягом 2006 та 2007 років проводилися окремі експертні роботи. Зокрема, варто відзначити результати, одержані Інститутом громадянського суспільства в ході реалізації проекту «Територіальна реформа: з людьми і для людей», який був підтриманий Фондом Євразія. В межах цього проекту на підставі інформації, зібраної в 32 районах Волинської, Полтавської, Хмельницької та Чернівецької областей, були розроблені рекомендації щодо утворення укрупнених громад з урахуванням наявної та майбутньої мережі бюджетних установ та транспортних комунікацій.

В рамках проекту “Сприяння регіональному розвитку в Україні” розроблена “Дорожня карта – 12 кроків на шляху проведення адміністративно-територіальної реформи”. З урахуванням цього для відпрацювання запропонованого алгоритму в 2006 році було проведено:

· вибір 10 пілотних сільських рад в Городищенському, Золотоніському та Черкаському районах Черкаської області;

· визначення прилеглих до них в радіусі 8-10 км сільрад;

· збір та аналіз інформації щодо чисельності населення всіх цих сільрад, їх статтєво-вікової структури та зайнятості (в т.ч. в межах самої сільради та за її межами), наявності виробничих об’єктів, а також закладів та установ з надання послуг населенню, місткості та технічного стану будівель цих інституцій, кількості працюючих в них, що проживають за межами їх дислокації, наявності шляхів сполучення та маршрутів транспорту з районним центром тощо;