Сторінка
4
Обидві католицькі Церкви є Церквами sui juris, перебувають у повній і видимій єдності з Римським Апостольським престолом, але мають окремішню єрархічну структуру, літургійне життя, канонічний порядок, історично-культурні особливості тощо.
З 1996 р. у Львові відновлено першу (і єдину досі) громаду Вірменської Католицької Церкви, яка перед Другою світовою війною мала тут осідок свого архиєпископа.
В релігійному спектрі України вагома частка належить протестантським Церквам і церковним спільнотам (5952 громади, що складає 26,1 % від загальної кількості) та іншим релігійним віруванням, зокрема, нетрадиційним та новітнім релігійним рухам (48 деномінацій, 1083 громади), кількість і чисельність яких динамічно зростає, але ця тема виходить за рамки нашої дискусії.
4. Ідентичність
Проблема ідентичності, як не парадоксально, найбільш гостро заторкує ті Церкви, які згідно з офіційною термінологією є "традиційними" (три православних юрисдикції і греко-католики) або "історичними" (римо-католики) в Україні, тобто нашу "тріаду": греко-католиків, латинників і православних. Ця проблема має три основних взаємопов'язаних і взаємозумовлених виміри: державний, національний та еклезіальний. При чому труднощі з церковною тотожністю (хоч і мають свою власну природу), все ж, на мою думку, детермінуються суспільною невизначеністю, характерними рисами якої є тривала відсутність традиції самостійного державного існування, еклектичність державно-політичного та соціально-економічного устрою, недовершеність процесів націотворення, історично-культурні й реґіональні відмінності, слабкий розвиток громадянських інститутів, правова незахищеність, духовне спустошення, деморалізація та інші "плоди" тоталітарного (і ще давнішого) минулого. Гострота проблеми ідентифікації пояснюється не стільки якоюсь "винятковістю" чи "відсталістю" України, а кардинальністю змін, що відбулися в суспільстві та вимагають адекватної реакції від Церков, десятиліттями відсунутих на марґінес суспільного життя або насильно вирваних з нього.
У православному середовищі ці труднощі із самоідентифікацією є відчутними чи не найбільше. Насамперед тому, що тут вони мають інституційний прояв: розкол на кілька ворогуючих між собою юрисдикцій. Усвідомлюючи всю складність і суперечливість процесів, що призвели до поділів в українському православ'ї, все ж спробуємо виділити головні вектори становлення кожної з існуючих сьогодні юрисдикцій.
1. Утворення УАПЦ було насамперед наслідком внутрішньої кризи в лоні РПЦ. Пряма заанґажованість останньої в реалізації асиміляторської політики імперської Росії та Радянського Союзу (національно-культурної русифікації українців і зросійщення української православної традиції), тісна співпраця з атеїстичним тоталітарним режимом спонукали частину православної єрархії, духовенства і вірних (переважно у Західній Україні) відмежуватися від цієї "спадщини" та узгіднити свою церковну ідентичність зі збереженою (чи пробудженою) українською національною самосвідомістю. З огляду на те, що становлення української автокефалії відбувалося на хвилі потужного піднесення стихійного національного руху, її ідеологія початково мала популістський характер ("козацьке православ'я") та виразну "анти-" спрямованість (анти-католицьку, анти-польську, анти-радянську, анти-російську). Лідери та активісти УАПЦ схильні були також говорити про її "відродження", покликаючись на прецеденти 20-х і початку 40-х рр. XX ст., хоча перші сучасні громади УАПЦ появилися в Галичині, де перед Другою світовою війною було буквально кілька православних парафій. Переживши ряд "об'єднань" і внутрішніх розколів, у теперішній діяльності УАПЦ дедалі більше відчуваються тенденції до глибшого осмислення й утвердження національно-історичних та еклезіально-канонічних підстав автокефалії.
2. Еволюція керівництва Українського екзархату в особі митрополита Філарета і його прибічників у бік "канонічної" автономії та автокефалії, подальший розрив з РПЦ та проголошення Київського патріархату також були наслідком кризи пострадянського православ'я, але відбувалися за принципом "запозичених лозунґів". Філіппіки на адресу "уніатів" і "розкольників" поступово змінювалися національно-патріотичною фразеологією та закликами до об'єднання всіх християн і Церков візантійсько-української традиції навколо самопроголошеного патріархату. Виразною домінантою самого утворення та подальшого розвитку УПЦ КП була й залишається ідея "служіння" такої "єдиної національної" Церкви новій Українській державі та тісна практична взаємодія з державною владою.
3. Збереження підпорядкування УПЦ Московському патріархатові, неясність її автономного статусу, гострий осуд "сепаратистів" і "розкольників", хоч і обґрунтовувались та далі арґументуються необхідністю дотримання канонічного порядку, збереження "чистоти віри і єдності Церкви", а також врахування різнонаціонального складу її духовенства й вірних, на практиці часто сприймаються як острах перед будь-якими змінами взагалі. За своєрідним "консерватизмом" єрархії УПЦ й усього Московського патріархату та успадкованою з радянських часів риторикою проглядаються серйозні труднощі (чи небажання) визнати як доконану реальність нові обставини національно-державного й релігійного життя в Україні. Для Церкви, яка впродовж століть вважала себе духовною опорою іншого народу, була інтеґральною частиною владних структур іншої держави та не допускала й думки, що в межах цієї держави (тобто її "канонічної території") інші Церкви можуть мати рівний з нею статус, зробити таке визнання є справді нелегкою справою. Принаймні до тих пір, поки єрархія Української Православної Церкви сама не дасть відповіді (насамперед самій собі та своїм вірним), що означає кожне слово в її назві.
Завантажити реферат