Сторінка
5
Специфіка становища Римо-Католицької Церкви в Україні полягає в тому, що колись приналежність до латинського обряду ототожнювалась із польською (на Закарпатті - з угорською) національністю. У радянські часи кількість римо-католиків суттєво скоротилася внаслідок депортації польського населення, репресій супроти клиру та природної асиміляції. Після проголошення незалежності України її вірними є українські громадяни, які здебільшого походять зі змішаних родин та розмовляють українською або російською мовою. Водночас значна частина духовенства є польского походження або й громадянами Польщі. У зв'язку з цим перед єрархією РКЦ в Україні постають дві альтернативи: а) полонізації (чи, в окремих випадках, ре-полонізації), б) "українізації" (тобто, інкультурації). Якщо перший шлях (полонізації через латинізацію) відомий з історії (відомі і його трагічні наслідки), то другий існує радше на рівні інтуїтивного шукання, не маючи ані теоретичного осмислення, ані бодай виразної артикуляції. Ще одна трудність для самоототожнення українських римо-католиків полягає в тому, що у минулому вони належали до пануючої державної Церкви, тепер же вони змушені пристосовуватись до ролі релігійної меншини.
Здавалось би українські греко-католики мали б мати найбільше проблем з власною ідентичністю, бо ще 15 років тому ця Церква в СРСР була офіційно "неіснуючою", а для багатьох і сьогодні її існування є "помилкою історії", "невдалим експерементом" або головною перешкодою до "торжества світового екуменізму". Тобто проблематичним як у зовнішньому сприйнятті, так і у внутрішній самоідентифікації є насамперед її еклезіальний характер. Концепції унії як проміжного щабля до переходу на "досконаліший і достойніший" латинський обряд чи як моделі поширення папської юрисдикції на "нез'єднаний Схід" не витримали випробування часом і тепер однозначно засуджуються, як католиками й православними, так і самими "уніатами"(принаймні на офіційному рівні). Натомість таке випробування (не лише часом, але й постійними утисками, заборонами і "возз'єднаннями") впродовж більш як чотирьох століть перейшла сама Церква, зберігаючи як засадничі риси своєї тотожності етос східного християнства, юрисдикційну єдність із Римським престолом і євхаристійну спільність з латинниками.
Починаючи з середини XIX ст. греко-католицьке духовенство в Галичині було тісно пов'язане з українським національним рухом та змаганнями за українську державність, що відбилося на складних взаєминах із римо-католиками та послужило підставою для репресій з боку радянської влади. Рух греко-католиків за леґалізацію був складовою частиною протистояння тоталітарному режимові та процесів демократизації і національного відродження наприкінці 80-х рр., тому для її духовенства і вірних не було і немає труднощів з національно-державною ідентифікацією. Водночас високий моральний авторитет УГКЦ як найбільшої в світі репресованої Церкви і найбільшої структури опору комуністичному режимові, яка вистояла у підпіллі та спричинилася до краху самого режиму, сприяв відновленню духовних почувань і залученню до активного церковного життя багатьох людей, віддалених від релігії атеїстичною пропаґандою та утисками свободи сумління. Проте в сучасних умовах надмірне перенаголошення національно-політичних справ частиною духовенства та мирянських активістів (комплекс "борця") у поєднанні з недостатньою богословською та екуменічною формацією підриває цей величезний кредит довір'я до Церкви, відволікає її від духовної місії, підживлює ксенофобійні настрої в стосунку до інших. Проявом цього є не лише конфлікти з православними та непорозуміння з латинниками, а й складні взаємини галицьких греко-католиків із єпархіями, що походять з Ужгородської унії 1646 р., які історично не належали до Галицької митрополії і тепер не підлягають юрисдикції глави УГКЦ.
Досить поважні розходження щодо міри співвідношення між східною традицією і католицькою приналежністю, між вселенськістю і помісністю, між національно-політичною заанґажованістю і суспільно-духовним служінням, лояльністю до держави і залежністю від "закордонних центрів управління" (за офіційною пострадянською термінологією), а також щодо перспектив християнського примирення та екуменічного діалогу в Україні й світі, існують і в самій УГКЦ, відображенням яких є не лише давня літургійно-обрядова полеміка та поділ клиру і пастви на "восточників" і "західників" чи на "вихідців з підпілля", "перехідців з православ'я" та "прибульців з діаспори", але й дискусія щодо нової назви Церкви (пропонуються такі варіанти: Київська Католицька Церква, Українська Православно-Католицька Церква, Українська Католицька Церква; є й чимало прихильників збереження існуючої назви).
5. Конфлікти
Труднощі "греко-католиків, латинників і православних" України із власною ідентифікацією, на мою думку, є головним джерелом напруження і конфліктів у міжконфесійних та міжцерковних стосунках: відсутність позитивної відповіді на питання "хто ми?" підштовхує до спроб окреслити й утвердити власну ідентичність через відрізнення себе від інших за формулою "ми - не вони", яка часто звучить ще категоричніше: "тільки ми - а не вони".
Якщо мова йде про суто міжконфесійні конфлікти, з якими найчастіше асоціюється релігійне життя України на Заході (завдяки відповідній подачі мас-медіа та "драматизації" власних "бідувань" зацікавленими сторонами), то, властиво, під це визначення підпадає лише один такий конфлікт: православно-католицький. Хоча на практиці, в своєму "чистому вигляді", він не проявляється, а має свої особливості, залежно від того стосунки яких конкретно Церков ми розглядаємо. При цьому характерною рисою взаємних звинувачень є своєрідне "зміщення акцентів".
Так Московська патріархія вважає леґалізацію УГКЦ проявом віковічної "аґресії Ватикану" та наслідком "прозелітизму" на її "канонічній території", незважаючи на те, що парафії східного обряду в Галичині й на Закарпатті ніколи не підлягали московській юрисдикції і перейшли до РПЦ лише після брутальної і далеко не-"канонічної" ліквідації унії сталінським режимом. Натомість до відновленої УГКЦ ввійшли насамперед ті та потомки тих, хто до неї належав раніше і добровільно зробив свій вибір на її користь. Та й взагалі, оперувати категоріями "канонічної території" в час, коли існує щось таке як права людини і свобода сумління, виглядає щонайменше анахронізмом. Водночас, динамічне зростання структури Римо-Католицької Церкви в Україні такої гострої реакції з боку УПЦ не викликає, а є, як не парадоксально, предметом занепокоєння переважно греко-католиків. Подібна ситуація і з наріканнями Московської патріархії на "захоплення" (а останнім часом навіть - "профанацію"!?) греко-католиками "православних" храмів у тій же Західній Україні. Тоді як статистика засвідчує, що абсолютна більшість конфліктів щодо храмів існує між греко-католиками і громадами автокефальної (а не московської) юрисдикції, або поміж самими Православними Церквами. До того ж гострота цієї проблеми поступово вщухає завдяки інтенсивному будівництву нових споруд або досягненню домовленості щодо почергового використання храмів, з чим якраз найчастіше не погоджуються представники самої УПЦ, традиційно покликаючись на "канонічні" перешкоди. В свою чергу, деякі греко-католики у конфліктах з православними, що належать до "неканонічних" юрисдикцій, часто схильні вбачати підступи всемогутніх "аґентів КҐБ" та всюдисущу "руку Москви".
Завантажити реферат