Сторінка
2

Новозавітна апокрифічна література

Через те що в канонічних Діяннях згадана місіонерська діяльність тільки деяких апостолів, автори II і наступних століть вважали потрібним складати інші Діяння, що оповідають про справи, вчинені, за переданням, іншими апостолами.

Діяння ап. Павла є тільки в уривках. Найбільш відомий з них стосується учениці апостола - Теклі. Написані в 2 ст. Містять історичне зерно в легендарній формі.

Діяння ап. Іоана, твір, що виник у середовищі, близькому до гностиків. Оповідає про життя, страждання й чудеса апостола. Грецький текст є, імовірно, перекладом із сирійської мови. Написане в 2 ст. Можливо, у ньому є відзвуки достовірних переказів.

Діяння ап. Андрія написані, імовірно, у кін. 3 ст. Збереглися в пізній обробці.

Діяння ап. Фоми, твір, що описує місіонерську подорож Фоми в Індію і його мученицьку смерть. Несе на собі сліди єретичних вчень. Збереглося на грецькій і сирійській мовах; оригінал, можливо, був написаний на сирійській мові біля 3 ст.

Діяння ап. Филипа в основному розповідають про його чудеса. Збереглися грецький і латинський переклади (оригінал міг бути написаний на коптській мові біля 5 ст.).

Історія апостолів Авдія містить переказ діянь і легенд про апостолів. Приписувалася різним авторам, мала своїм джерелом різні сказання, що виникли незалежно один від одного. Дата створення не встановлена, однак була зібрана, можливо, у Франції не раніше 6 або 7 ст.

Не завжди зауважують, що із чотирьох різних літературних форм новозавітних книг (євангелія, діяння, послання й апокаліпсис) найбільше послань. З 27 книг Нового Завіту 21, або сім дев'ятих загальної кількості, відносяться до послань. З іншого боку, однак, серед новозавітних апокрифів послань відносно мало. Безсумнівно, це пояснюється тим, що нелегко написати послання, яке б у достатній мірі нагадувало справжнє.

Послання Ісуса Христа царю Абгару (Авгару), пам'ятка сірійського походження. Пов'язана з легендами про ап. Фадея. Написана не пізніше 4 ст., тому що її цитує вже Євсевій Кесарійський.

Послання Лентула, зразок середньовічної євангельської белетристики (біля 14-15 ст.). Оповідання ведеться від імені вигаданого правителя Іудеї римлянина Лентула, який як очевидець євангельських подій описує зовнішність Ісуса Христа.

Дідахе, або Вчення 12-ти апостолів, твір, що викладає основи церковного життя. Був написаний біля 100-150 рр., імовірно, у Сирії. Грецький текст був відкритий в 1873 митр. Філофеєм (Врієнніосом) Никомедійським (опублікований в 1883).

Послання ап. Павла Лаодикійцям створене на основі Кол 4:16. Написане біля 4 ст. Збереглося в латинському перекладі.

Переписка ап. Павла й філософа Сенеки з'явилася трохи раніше 4 ст. Збереглася на латинській мові.

Послання 12-ти апостолів містять бесіди Христа з учнями протягом 40 днів після Воскресіння. Написані біля 160 р.; збереглися в ефіопському перекладі.

Послання Варнави, приписуване сподвижникові ап. Павла, перейняте різким антиюдейським духом. Написане, імовірно, після зруйнування Адріаном Юдеї (біля 130).

Климентини, або Псевдо-Климентові писання, оповідають про боротьбу ап. Петра із Симоном Волхвом. Твір несе на собі печатку поглядів юдео-християн. Складається з «Бесід» й «Розглядів». Джерелом служили древні легенди й апокрифи, а також у ньому знайшла відбиток керигма (проповідь) ап. Петра.

В II і наступних століттях були в користуванні кілька апокаліпсисів, що конкурували з канонічним Апокаліпсисом Іоанна, які приписувалися іншим апостолам. Серед них наступні.

Апокаліпсис ап. Петра. Фрагмент цього твору знайдений у гробниці єгипетського ченця (1886). Він оповідає про таємниці загробного світу, нібито відкритих Христом на прохання учнів. Оригінал відноситься до 2 ст. Збереглися й інші фрагменти в ефіопському перекладі.

Апокаліпсис (або Вознесіння) ап. Павла є свого роду мідраш на 2 Кор 2:2-4. На думку блж. Августина, він «наповнений байками».

До апокаліптичної літератури відноситься й «Пастир» Єрма, що трактує про долі Церкви. Єрм жив у сер. 2 ст.

Апокаліпсис ап. Петра, «Пастир» Єрма, Дідахе й ін. апокрифи входять у Мураторієвий канон 2 ст., отже, в ту епоху вони ще не повсюдно були визнані апокрифічними.

Вивчення новозавітних апокрифів дозволяє зробити висновок про богонатхненну мудрість Церкви, яка відокремила «плевели» від «пшениці». Жоден апокриф не може зрівнятися з канонічними книгами ні в духовному відношенні, ні в плані літературному, ні за історичною вірогідністю. Більшість із них - плід фантазії, погано зрозумілого благочестя, поглядів, що спотворили саму суть Євангелія Христового. Не випадково вони були улюбленою літературою єретиків, гностиків і маніхеїв. Але для історії культури первісного християнства, для історії єретичних вчень, християнської догматики в них приховано багато даних.

Використана література:

1. Христианство: Энциклопедический словарь: В 2 т.: т.1. – М., 1993.

2. Мецгер Б. Канон Нового Завета. – М., 1998.

3. Мень А., свящ. Библиологический словарь. Т.1. – СПб., 2002.

4. Иисус Христос в документах истории. – СПб: Алетейя, 1998.

5. Киприан (Керн), архим. Патрология. Т.1. – Париж-Москва, 1996.

6. Писание мужей апостольских. – Рига: Латвийское Библейское Общество, 1994.

7. Лаба В., проф. Патрологія: Життя, письма і вчення Отців Церкви. – Л.: Свічадо, 1998.