Сторінка
5

Психіка як "Внутрі-буття". Людина — вчинок — світ. С. Л. Рубінштейн (1898-1960)

Рубінштейн підходить до розкриття інтимних зв'язків між гносео­логічним та онтологічним аспектами у "явищі". Психічне і є таким інструментом, завдяки яком)· існування, буття існуючого полягає в тому, щоб виявлятися і ховатися. У повній згоді з діалектичною логікою Рубінштейн показує, що явище насправді виступає не як завіса, а як вияв існуючого, його зовнішній план: перше в існуючому, що відкривається пізнанню, — це "поверхня" явищ. І все ж це положення потребує певної корекції. Чуттєве дає не зовнішній план, точніше, не тільки зовнішній план. Навіть так званий чуттєвий зріз — це не зовнішність, адже це розріз через "внутрі-буття". що виражає справжню анатомію буття.

Весь час зрізуючи, ми відкриваємо нові поверхні, і в цьому розумінні за­лишаємося весь час на них. З іншого боку, будь-який зріз уже є глибинне січення, й мова може йти лише про різні аспекти цього бачення саме "зсередини". Перехід від одного зрізу до іншого є процес пізнання. Він і полягає в тому, що відбувається перехід онтологічного в гносеологічне і навпаки. Гносеологічний і онтологічний аспекти буття (включаючи й психічне) — в собі одне і те ж, тільки вони розглядаються з різних точок зору. Зріз, узятий як такий, — це вже акт розкриття і самопізнання світу, його виявлення, причому виявлення всього в рамках даного зрізу. Але це слід розуміти також і як спосіб буття, існування.

У цілому вся психіка становить своєрідний спосіб самовідображення світу. Кожний психічний процес або властивість дають своєрідну картину того чи іншого зрізу. Рубінштейн показує вражаючу картину єдності онто­логічного та гносеологічного аспектів у такому важливому процесі, як сприймання. "У сприйманні дано не образ речі, а саме річ, як вона з'являється суб'єкту, людині, що сприймає її. Або інакше: образ речі — це з'ява речі в умовах її сприймання (і отже, відбувається вплив тих або інших умов на той чи інший "вид", образ речі). Хоча сприймається саме річ, а не образ її, сприйняття речі не тотожне з річчю сприймання (з річчю як об'єктом сприймання). В той час як сама річ детермінується умовами свого існування, сприймання речі (образ) детермінується умовами її сприймання, умовами її "явлення" людині".

Перехід від буття речі "в собі" до її буття "для іншого" — це не про­сто перехід з однієї ''модельної" сфери в іншу, без впливу на її визна­ченість: таких модальних перекидів того ж самого в різні сфери взагалі не існує і не може існувати. Цей перехід необхідно пов'язується зі зміною його змісту.

Таким чином, відображення слід тлумачити не як дублювання, копіювання, а як "рефлектування в інше, тобто як явлення іншому". Цю думку слід розкрити, мабуть, таким чином. Залишаючи її в рамках теорії відображення, можна говорити все ж про копіювання, про правильне, адек­ватне відображення. Близькі між собою зрізи наближаються саме до копії, хоч абсолютної копії бути не може, оскільки це означатиме припинення пізнавального процесу.

Правильно підкреслюючи неможливість модальних перекидів з однієї сфери в іншу, Рубінштейн не розглядає однієї своєрідності існування психічного. Смисл психічного відображення полягає в тому щоб отрима­ти можливо чистий об'єктивний предмет, як він є "в собі”, і цим психічна взаємодія з світом відрізняється, зокрема, від хімічної, де наявний саме сплав двох існуючих. Далі, предмет "у собі" взагалі не існує, він неможли­вий без "зрізу". Останній і є опредметненням світу. Саме в цьому сенсі можна говорити не про копіювання, а про створення багатомовності світу. Ось чому дилема "Еманація чи еволюція?" стосовно ноуменального і фено­менального світів є неправомірною. Більш змістовно тут виступають понят­тя конечного та безконечного, і кожне з них має переваги щодо іншого.

У розділі про відношення мислення до буття Рубінштейн далі розкри­ває свою вихідну тезу про те, що "буття, існуюче — завжди суб'єкт, ніколи не предикат", і з цим знову пов'язується пріоритет чуттєвого перед мислен­ням і пріоритет існування перед поняттєвим визначенням сутності.

Зріз здійснюється через індивідуальність. Специфіку індивіда Рубінштейн пов'язує не тільки з його "місцем" (Пейбліц), "але й із якісною специфічністю взаємодії в кожному "місці", з неповторністю ансамблю". В теорії Рубінштейна людина постає об'єктивно існуючою вихідною точ­кою всієї системи координат. Це стає можливим завдяки людській актив­ності. Усвідомленість і діяльність виступають як нові способи існування в самому Всесвіті, а не як чужа йому суб'єктивність моєї свідомості. Ось чому людину не можна розглядати як ще одну об'єктивну наявність у світі. Індивідуальність у силу своєї природи, як один із можливих зрізів, указує на інші зрізи та на необхідність встановлення між ними певного зв'язку, коор­динації.

Другу частину свого трактату Рубінштейн присвячує саме ко­мунікативним відношенням. Тут виступає проблема "іншого". У Рубінштейна вона вирішується досить просто: інший діє свідомо. "Питання про свідомість іншого — це питання про свідомий довільний характер дій інших людей, про їхню свідому регуляцію". Саме це і слід довести! Зв'язок між людьми Рубінштейн більше показує емпірично, ніж спекулятивно в кращому розумінні цього слова. Він, правда, здійснює підхід до розкриття проблеми можливості комунікації. Головне тут полягає в тому, щоб показа­ти подолання "монадної" замкненості індивіда. Як можливий контакт зрізів? Як можлива комунікація мікросвітів? "Я" визначається не тільки як моє "Я": моє "Я" — це моє "Я" кожної людини, кожного "Я". Кожне із ок­ремих, конкретних "Я" Рубінштейн визначає тільки через його відношення