Сторінка
6

Політична система суспільства

Правова держава тільки тоді може вважатися такою, коли її «підкріплено» правом на всіх стадіях її життєдіяльності: правотворчій, правозастосовній, правоохоронній, правовиховній. Правове «підкріплення» держави та її органів означає, що вони можуть діяти виключно в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Верховенство законів у всіх сферах суспільного життя (всеосяжність права) означає, що правлять саме закони, а не окремі особи, що саме закони, а не відомчі нормативні акти є актами прямої дії, головними регуляторами суспільного життя. Отже, відомчі акти не можуть бути для всього населення загальнообов’яз­ковими. Рішення та вироки судів можуть ухвалюватися тільки на підставі законів. Порушення законів громадянином, посадовою особою або державним органом має спричиняти неминучу юридичну відповідальність.

Важливим принципом правової держави є поділ влади. Цей принцип передбачає оптимальний поділ сфер діяльності, поділ функцій і компетенцій між основними органами державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного функціонування в межах законів, гармонійних взаємовідносин особистості, держави, суспільства.

Найвища з трьох гілок влади — законодавча. Вона є виразником народного суверенітету у формі вищої представницької уста­нови. Своєрідним законодавцем може бути і все населення країни, коли проводиться референдум з якогось важливого питання.

Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує пріоритет, провідну роль законодавчого органу. Демократичні вибори членів законодавчого органу (парламентарів, народних депутатів), можливість їх відкликання в установленому законом порядку створюють умови для контролю з боку народу діяльності законодавчої влади. Крім того, своєрідний юридичний контроль законодавчої влади має здійснювати комітет конституційного нагляду (конституційний суд).

Призначення виконавчої влади — реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом. Виконавча влада формується представницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на засаді та в межах дії законів. Так само мають діяти й вищі посадові особи держави, що обираються безпосередньо населенням.

Призначення судової влади — бути арбітром, вирішувати юридичні суперечки, запроваджувати правосуддя, яке може здійснюватися тільки судом. Ні законодавча, ні виконавча влада не можуть і не повинні виступати в ролі суду. Система судових органів країни має вирішувати суперечки, що стосуються не тільки норм застосування права, а й правотворчих, законодавчих процесів. Щоб бути стримуючим фактором у системі влади, суд має бути незалежним і діяти лише на підставі закону.

Незалежність суддів та народних засідателів забезпечується встановленим законом порядком їх обрання та звільнення, недоторканністю, чіткою юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів перед винесенням рішень, забороною вимагати розголошення цієї таємниці, відповідальністю за неповагу до суду або за втручання у вирішення конкретних справ, а також належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів, що має відповідати їхньому високому статусу. Вияви неповаги до суду з боку окремих осіб або громадян, які присутні на судовому засіданні, є каральними. Юридичну відповідальність передбачено також за втручання у вирішення судових справ, погрози суддям або народним засідателям, неповагу до них, невиконання судового рішення і деякі інші протиправні дії.

Одним із фундаментальних принципів правової держави є пріоритет прав та свобод людини. «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах», — проголошує стаття 1 Загальної декларації прав людини (декларацію ухвалено Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року). Права і свободи громадянина — економічні, політичні, соціальні, культурні — знаходять правове підтвердження в Конституції та законах, котрі водночас є і правовим гарантом їх реалізації. Пріоритет прав і свобод людини відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права починають сприймати і в нашій державі як найважливіший принцип державного будівництва. Послідовне втілення в життя цього принципу означає гарантованість законом прав людини і її основних свобод, неможливість реалізації небезпечних ідей на кшталт «права нації понад усе».

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії та переконань, на вільне висловлювання своїх думок, створення асоціацій, проведення легальних зібрань, на свободу пересування. Ніхто не може бути підданий незаконному арешту або тортурам чи іншим видам жорстокого поводження та покарання. Кожний має право знати свої права й діяти згідно з ними, брати участь у вільних та справедливих виборах, підлягати справедливому й відкритому суду, володіти власністю одноособово або спільно з іншими та займатися індивідуальним підприємництвом.

Ці положення Паризької хартії, багато з яких уже відображено в законодавстві нашої держави, є орієнтиром як для громадян, так і для всіх органів законодавчої, виконавчої та судової влади країни. Слід особливо наголосити, що найважливішою умовою скорішого виведення правової системи країни на рівень цивілізованих держав є підвищення правової культури громадян та посадових осіб, активні дії кожного громадянина країни для захисту своїх законних прав, свобод, честі та гідності.

Надзвичайно важливим принципом правової держави є також принцип юридичної взаємовідповідальності держави і особи. Цей принцип спрямовано на реалізацію права, законів, забезпечення стабільного правопорядку. Наскільки важливим є державне проголошення та забезпечення прав і свобод громадян, настільки важлива й відповідальність громадян перед державою та суспільством.

Оскільки право є мірою свободи, то, безумовно, право є водночас і мірою несвободи. Зміст міри несвободи достатньо повно розкрито в статті 29 загальної декларації прав людини: «У здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна мати тільки такі обмеження, що встановлені законом виключно з метою забезпечення необхідного визнання й поважання прав і свобод інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та суспільного добробуту в демократичному суспільстві».

Обмеження прав і свобод людини закріплені конституційно і виявляються в конкретних законах. Безсилля законів, зневага до них, а тим більше відкрите порушення — це шлях до несвободи, безправ’я, насилля, антилюдяності, безвідповідальності за злочини, руйнування державності.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян у правовій державі є стимулювання, переконання, правове виховання, підвищення рівня правової культури. Ясна річ, що з профілактичною метою правова держава теж змушена впроваджувати санкції за порушення закону, застосовувати примус, але тільки в обсязі і згідно з процедурами, визначеними законами, принципами моралі та гуманізму.