Сторінка
5

Політична система суспільства

Президентська республіка — це також республіканська форма правління, що базується на ідеї поділу влади. На чолі такої держави стоїть президент, якого обирають загальним (прямим або опосередкованим) голосуванням. Президент поєднує повноваження глави держави з повноваженнями глави уряду. При цьому уряд призначається особисто президентом і не відповідає перед парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але має право «вето» — право заперечити прийняттю парламентом небажаного йому закону. Значні за обсягом конституційні повноваження президента (глава держави та глава уряду) зумовлено тією широкою соціальною базою, яку надає йому порядок обрання через всенародне голосування. Президент не несе відповідальності перед парламентом, але в разі порушення президентом конституції він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за дотримання особливої процедури (імпічменту — в США). Президентська республіка була вперше впровад­жена в США і є дуже поширеною в країнах Латинської Америки.

Парламентська та президентська республіки — близькі форми правління. Відтак нині спостерігаємо тенденцію трансформації парламентських республік у президентські.

Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді парламентської монархії — такої форми правління, коли посада глави держави (монарх) передається у спадок одночасно з наданням найвищого в історії даної країни феодального титулу (король, імператор, великий герцог і т. п.). Уперше конституційна монархія виникла в Англії, де існує й досі. Конституційні монархії є також в інших країнах, наприклад у Японії, Швеції. Законодавчу владу за цієї форми правління зосереджено в двопалатному парламенті, виконавчу — в уряді, який формується парламентом і є відповідальним перед ним. Монарх у парламентській монархії не має конституційних повноважень вирішувати важливі державні справи і стає, по суті, лише символом стародавніх традицій країни.

Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою. Адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм взаємовідносин між державою та її складовими частинами, центральними та місцевими органами влади, є і формою державного устрою: унітарною чи федеративною.

Унітарна — це така форма державного устрою, коли в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Італія, Польща та ін.).

Федеративна — це така форма устрою держави (як правило, багатонаціональної), коли відбувається добровільне об’єднання державних утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний адміністративно-територіальний поділ.

У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи влади та управління, але водночас у кожній державі, що входить у федерацію, зберігаються власні вищі органи (США, ФРН та ін.).

Іноді держави об’єднуються в тимчасовий союз для вирішення певних, конкретних завдань. Такий союз держав заведено називати конфедерацією. Конфедерація, на відміну від федерації, що є союзною державою, є лише союзом держав, практично міждержавним об’єднанням. Історичний досвід показує, що конфедерації (США, Канада, Швейцарія) в процесі розвитку поступово перетворюються на федерації або розпадаються.

Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони виконують. За цією ознакою можна виділити військову, або поліцейську державу, правову, а також соціальну державу. Військова, або поліцейська, держава характеризується гіпертрофованим розвитком і особливо великою роллю структур державного насильства — армії, військово-промислового комплексу, органів охорони порядку та безпеки. На відміну від поліцейської основне призначення правової держави полягає в розвитку структур, що забезпечують захист прав усіх членів суспільства, а також їх підкорення праву як вищій силі, рівноправність усіх громадян (як рядових, так і можновладців) перед законом. Соціальна держава свою діяльність зосереджує на проведенні активної соціальної політики, яка допомагала б пом’якшенню й запобіганню соціальних конфліктів.

Ще одним із критеріїв класифікації держави може бути географічний, суть якого виявляється у спільності історичної долі, культури народів, що населяють державу. З допомогою цього критерію можна виділити західні, східні, європейські, африканські, азіатські та інші держави.

Радикальні зміни в житті нашого суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об’єктивно необхідним формування в Україні правового типу відносин як таких, що найбільше відповідають демократизації політики, економіки, соціального й духовного життя, ліквідації тоталітарного режиму, формуванню громадянського суспільства. У політиці такий курс називають формуванням правової держави.

Витоки правової держави треба шукати в античності часів Платона та Арістотеля. Теоретичні ж її концепції склалися в Західній Європі під час буржуазних революцій XVII — XVIII cт. Ідейно-теоретичним фундаментом учення про правову державу стали концепції поділу влади (Ш. Монтеск’є), народного суверенітету (Ж.-Ж. Руссо), держави як об’єднання людей, що підвладні правовим системам (І. Кант) тощо [13].

Які ж основні принципи правової держави можна назвати? Насамперед це принцип загального верховенства правової системи. Закони країни — це обов’язкові (нормативні) акти, що видаються вищим законодавчим органом держави (Верховною Радою) з метою регулювання найбільш значних суспільних відносин.

У правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадяни, а й сама держава, її органи та посадові особи, що репрезентують законодавчу, виконавчу й судову влади, діють тільки в установленому законом порядку.

Всевладність законів (їхня юридична сила) виражається також і в тому, що тільки законодавчий орган може їх скасувати або змінити.

Верховенство законів починається з верховенства Конституції країни. Це фундаментальна засада конституційного режиму, законності та правопорядку в країні, демократичного розвитку су­спільства, забезпечення прав і свобод особистості. Звичайно, і конституція, і закони країни можуть відставати від життя, а відтак гальмувати суспільний розвиток. Це має бути підставою для зміни або скасування їх у встановленому (самою конституцією або спеціальним законом) порядку.