Сторінка
5

Реалізація політики Угорщини щодо вступу в НАТО. Інтеграція Угорщини до ЄС

До практичних заходів, які здійснювалися у військовій сфері, слід віднести участь країни в навчаннях у рамках ПЗМ відповідно до робочої програми партнерства, яка була оформлена НАТО у вигляді трирічного „гнучкого” плану, а також згідно з Індивідуальною програмою партнерства, розробленою у відповідності до ПЗМ для співробітництва з кожною „партнерською” країною окремо.

При опрацюванні цих програм значну роль відіграло досягнення відповідностей між військовими системами НАТО та Угорської Республіки, визначених для країни в ході процесу планування та контролю програми ПЗМ. Найбільш важливі елементи взаємодії Угорщини з НАТО експерти Північноатлантичного блоку розробили в ході спільного вивчення та узгодження можливостей двох військових структур. Угорщина серед усіх програм співробітництва, учасником яких вона є, найбільш важливим для себе вважала заходи, що проводилися за формулою „НАТО-ПЗМ”. У 1995 році підрозділи та представники угорської армії взяли участь у 161 заходах за програмою ПЗМ, з яких 11 – навчання вище зазначеної категорії, а в 1996 році – у 152, з яких 24 – військові навчання. У рамках програми відбувалася і підготовка офіцерського корпусу. Так кількість офіцерів, які починаючи з 1991 року закінчили військові заклади за кордоном, станом на 1997 рік становила 705 чоловік. Крім того, в процесі планування та контролю програми ПЗМ Угорщина визначила і запропонувала для взаємодії з НАТО окремі підрозділи угорської армії. Цим силам було поставлене завдання протягом короткого часу досягти певного рівня відповідності, щоб у разі потреби вони змогли брати участь в операціях НАТО (миротворчих, гуманітарних, науково-рятувальних) [27, с. 84-89].

Після розширення альянсу Угорщина ввійшла в зону Південного головного командування в Неаполі. А в лютому 1991 році в Угорщині, як і в Польщі, Чехії і Румунії, розпочали роботу операційні центри повітряного спостереження, створені з використанням американських технологій. Їх відкриття стало першим кроком до заснування спільної з системами НАТО мережі повітряного спостереження, зона діяльності якої поширюється від прибалтійських країн до Македонії. У цей сектор зокрема потрапляють західні райони Росії, України, Білорусії, що надає НАТО потенційну можливість координації повітряних операцій над територіями держав, які не входять до альянсу [49].

У Брюсселі були затверджені два показники вартості розширення. Перший – частка для нових членів у загально натовському бюджеті, які становлять 2,48% – для Польщі, 0,9% – для Чехії, 0,65% – для Угорщини. (Для порівняння: частка США становить – 26%). Другий – загально натовські витрати на будівництво і підтримку військової інфраструктури в нових країнах-членах у розмірі 1,3 млрд. доларів на 10 років.

Напередодні військової операції США в Іраку виступив міністр оборони США Дональд Рамсфельд. Він у своєму виступі поділив Європу на „стару” і „нову”. До старої були зараховані Франція і Німеччина, які закликали США не поспішати з початком війни в Іраку. Своїм виступом він поставив у складне положення тих, кого він вважає „новими європейцями”, – держави Центральної і Східної Європи. Колишнім соціалістичним країнам, які вже є членами НАТО (Угорщина, Польща, Чехія) або мають намір вступити в цю організацію (Болгарія, Румунія, Словаків, Словенія і країни Балтики), дуже імпонує увага високих представників заокеанської супер держави. Але у Варшаві і Празі, Будапешті і Братиславі не забувають і про те, що на 2004 рік намічений вступ 10 країн регіону у Європейський Союз. А у цій організації тон задають якраз „старі” європейці. Східна Європа опинилась між двох вогнів [66, с. 25-28]. Чи зацікавлений Пентагон у поляках, чехах чи угорцях як союзниках у війні з Саддамом Хусейном? Взагалі то кожна з трьох країн брала участь у підготовці до цієї операції, хоча і дуже скромним чином. Польща виразила готовність послати на Близький Схід таке число військовослужбовців, яке запропонують США. Чехія відправила на американську базу в Кувейт роту хімічного захисту, яка може прийняти участь у бойових діях в тому випадку, якщо Ірак таки застосує зброю масового знищення, яка поки що не знайдена міжнародними інспекторами. Угорщина надала США воєнну базу Тасар, на якій проводиться інструктаж активістів іракської опозиції. Офіційно оголошено, що біля трьох тисяч противників Саддама, проходять навчання, будуть допомагати американцям в Іраку в якості розвідників, провідників і перекладачів, але угорська преса стверджує, що опозиціонери проходять в Тасарі і бойову підготовку.

Отже, аналізуючи вступ Угорської Республіки до НАТО, можна зробити певні висновки. Співпраця Угорщини з Нато почалася на початку 90х років, а в березні 1999 року вона разом з Польщею і Чехією стали цінними членами НАТО.

Однак військово-політичний комплекс Угорщини потребує реформування, оскільки не відповідає стандартам НАТО, на що неодноразово звертали увагу його представники. На сьогоднішній день ряд заходів у напрямку переозброєння вже здійснено, хоча цей процес є далеко незавершеним. Будучи членом НАТО, Угорщина взяла активну участь в бойових діях в Югославії; підтримала анти іракську військову кампанію.

Розділ ІІ. ІНТЕГРАЦІЯ УГОРЩИНИ ДО

ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Геополітичні зміни, які відбулися в кінці 1980-х років, поставили країни Центральної і Східної Європи перед необхідність вибору власного внутрішнього і зовнішньополітичного шляху розвитку. Одним з таких орієнтирів став Європейський Союз, а також ряд впливових європейських організацій, таких як Рада Європи, Організація з безпеки і співробітництва у Європі. Членство у таких організаціях для постсоціалістичних держав Центральної і Східної Європи, а також пострадянських держав, означало, перш за все, своєрідне повернення у Європу, позбавлення ізоляції, а також можливість виходу на ринок Євросоюзу, доступ до його ресурсів, можливість залучення значних іноземних інвестицій.

Одним з перших документів, у якому відображалось відношення Європейського співтовариства до змін у країнах Центральної та Східної Європи, стала Декларація Ради Європи про міжнародну роль Європейської спільноти, прийнята в грудні 1988р., в якій йшлося про необхідність розвитку політичного діалогу між Заходом і Сходом [34, с. 52-57].

На зустрічі країн „Великої сімки” в Парижі в 1989 році була прийнята декларація про взаємовідносини між країнами Заходу і Сходу, в якій східноєвропейським державам була запропонована „можливість розвивати збалансовану економічну кооперацію”, а Польщі і Угорщині – конкретні ініціативи по проведенню економічних реформ у цих країнах. Вже на самміті Ради Європи в Страсбурзі, який відбувся 1989р., обговорювалися питання про надання допомоги в проведенні реформ у Польщі і Угорщині. Вісімнадцятого грудня 1989р. була створена програма ФАРЕ, метою якої було надання економічної допомоги цим країнам [53].