Сторінка
1

Міфи і реалії зернового ринку

Україна проголосила курс на вступ до ЄС. Здається, доцільно було б подивитися, як регулюють зерновий ринок в ЄС, взяти найкорисніше, а найвитратніше залишити на майбутнє — почекає. Ні, це все занадто просто. Проекти законів, стратегії, концепції, програми . Не збідніла українська земля талантами. Хоча не будемо заглиблюватися в безодню агропромислового комплексу. Поговоримо лише про міфи зернового ринку.

Міф І. Державні зернові інтервенції — панацея

Останнім часом доволі багато говориться про те, що держава створить Аграрний фонд з Аграрною біржею, буде проводити інтервенції, що забезпечить виробникам прийнятні ціни для реалізації зерна, а споживачам — не завищені для купівлі. За теорією, все правильно. Але подивімось на практику на прикладі державної закупівельної кампанії у 2004/2005 МР.

Отже, відповідно до інформації ЗМІ, держава в особі Держрезерву закупила в 2004/2005 МР близько 1 млн т зерна. Державна закупівельна ціна на пшеницю 3 кл. в цьому сезоні була 800 грн/т. Після півроку зберігання ця ціна за рахунок витрат на зберігання (припустимо, 3–4 грн/т місяць) зросла на 21 грн/т. Ці витрати можна “заховати” в статті фінансування підприємств Держрезерву, але суть від цього не змінюється.

Тож розрахункова вартість державної пшениці 3 кл. на поточний момент становить приблизно 821 грн/т. Для того, щоб продати таке зерно, його вартість потрібно дисконтувати майже на 200 грн/т.

Який вихід має держава? Напевно, тримати зерно, розраховуючи на неврожайний рік. І щорічно збільшувати його вартість за рахунок витрат на зберігання ще на 40 грн/т (8 USD/т).

Причому бюджетом на 2005 р. передбачено передати інтервенційне зерно з Держрезерву до Аграрного фонду, на фінансування останнього, а також фінансування заставних і інтервенційних операцій, але немає статті на фінансування зберігання державного зерна. Чи, може, Аграрний фонд попросить Держрезерв зберігати зерно на власних підприємствах безплатно?

Поки що констатуємо факт: індикативні збитки від інтервенційної діяльності в 2004/2005 МР становлять близько 200 грн/т. У перерахунку на 1 млн т зерна загальна сума втрат може становити близько 200 млн грн.

Про заставні закупівлі

Станом на початок березня (за повідомленнями ЗМІ) сільгоспвиробники не викупили 160 тис. т заставленого зерна, з яких 100 тис. т — кукурудза. Мінагрополітики зробило начебто правильний крок: запропонувало продовжити термін викупу заставного зерна. Проте коли такі кроки роблять без урахування кон’юнктури ринку, вони можуть і зашкодити. Адже невикуплене зерно або має погану якість, або втрачає в ціні. Викуповувати його просто не вигідно.

Що можна було зробити на початку весни? Реалізувати кукурудзу на експорт і за рахунок повернення експортного ПДВ вийти практично на ту саму ціну (без ПДВ), за якою закуповувалось це зерно.

Що ж спостерігаємо сьогодні? Закупівельна ціна на кукурудзу була 420 грн/т з ПДВ; півроку зберігання — це ще 20 грн/т: разом 440 грн/т з ПДВ. Можлива ціна реалізації — не вище 330 грн/т з ПДВ. Збитки на кожній тонні — мінімум 110 грн/т. Якщо помножимо на 100 тис. т зерна, матимемо 11 млн грн. А від нового керівництва ДАК будуть вимагати прибутковості у 2005 році.

Ще один наслідок заставної та інтервенційної діяльності у 2004/2005 МР — ціни на зерно в другій половині маркетингового року нижчі, ніж у першій. Особливо це стосується продовольчого зерна. Чи будуть власники зерна після цього вірити запевненням, що не варто поспішати з його реалізацією після збирання врожаю? Особливо, якщо для цього доведеться перекредитовуватись і мати додаткові витрати за відсотками (навіть пільговими).

І це, до речі, ще одна відмінність українського механізму державної цінової підтримки від європейського. У нас більше думають про те, як створити державну Аграрну біржу, а в ЄС просто готові брати у виробників зерно впродовж більшої частини сезону за інтервенційною ціною.

Є ще один аспект, на який нині (свідомо чи несвідомо) заплющують очі: потреба гарантувати наявність зерна. Складські документи, на жаль, не є повноцінною гарантією, адже їх систему так до кінця й не реалізовано: не створено Гарантійний фонд, не ведуться електронні реєстри складських документів. Як засвідчує практика, зловживання із зерном на елеваторах залишаються непоодиноким явищем (до речі, потенційних Остапів Бендерів застережемо: за останні два роки близько 30 керівників і відповідальних працівників елеваторів за махінації із зерном було засуджено до ув’язнення).

За приблизними підрахунками, для утримання продовольчого резерву в обсягах, зумовлених Законом України “Про державну підтримку сільського господарства України”, треба щорічно витрачати близько 300 млн грн. Підкреслимо: саме на утримання, а не на поповнення продовольчого резерву. Це гроші, які не повертаються.

Певні спеціалісти зробили вже майже стереотипною думку про те, що аграрні інтервенції відбуватимуться так само ефективно, як Нацбанк регулює валютний курс. Мовляв, немає різниці що регулювати — вартість грошей або вартість зерна. Теоретично це так. Проте є істотна різниця. Якщо за збереження грошей Нацбанк не платить, а, навпаки, — одержує відсотки, то за збереження сільгосппродукції Аграрному фонду доведеться платити. Відсутність у Бюджеті’2005 коштів на зберігання зерна свідчить, що багато хто цього не розуміє й дотепер.

Власне, немає нічого поганого в тому, що держава витрачатиметься на прийнятні ціни реалізації для сільгоспвиробників або на гарантування прийнятних цін для споживачів. Однак важливо, щоб, приймаючи рішення, можновладці усвідомлювали, якими будуть наслідки, в тому числі й фінансові. Й не закладали в нові бюджети повернення коштів, яких уже насправді не існує.

Міф ІІ. Потреба створення Аграрної біржі

Необхідність створення державної Аграрної біржі є далеко не очевидною, а з погляду базового законодавства — юридично невивіреною, оскільки і Закон України “Про товарну біржу”, й Господарський кодекс України передбачають, що держава не має права брати участь у заснуванні товарних бірж. Таке саме правило є й звичайною світовою практикою.

Але в Україні вирішили винайти власний велосипед. Мотивацію для такого рішення ми розуміємо: серед чиновництва здавна склалось враження, що селяни не йдуть торгувати на біржу з однієї причини: засновниками більшості бірж є торгівельні компанії. Звідси робиться простий висновок: якщо засновником біржі буде держава, — довіра і обсяги торгівлі на біржовому ринку значно зростуть.