Сторінка
1

Коли “гільйотина” неефективна або “Безкровне” оздоровленн ВРХ

Вірус лейкозу ВРХ наступає. До 62% корів приватного сектору залишаються ураженими. Чи існує ефективний спосіб боротьби з інфекцією, окрім забою тварин?

У 1991 році Україні у спадщину від СРСР дісталася 10-мільйонна череда корів. На сьогоднішній день залишилося менше 4 млн. Зменшення поголів’я тварин становить приблизно 200 тисяч корів на рік, з них 154 тисячі — через лейкоз. У найближчій перспективі обсяги ліквідації інфікованого поголів’я можуть сягнути 200–300 тисяч голів на рік. Ми виявилися не тільки поганими спадкоємцями, але й нікудишніми лікарями.

Проблемі лейкозу ВРХ були присвячені доповіді на Міжнародній конференції з питань епізоотології інфекційних захворювань, яка проходила в Києві 14–17 березня 2006 р.

Звідки що береться

У 70-і роки минулого сторіччя поширилася теорія спадкової схильності до захворювання. Лейкоз тоді діагностували шляхом підрахунку лейкоцитів і лімфоцитів крові і виведення лейкоцитарної формули. До цього часу “приспіла” і стала популярною серед інфекціоністів генетична теорія виникнення лейкозів. Озброївшись радянським методом підрахунку лейкоцитів і теорією спадкової схильності, епізоотологи пішли в наступ на ВЛВРХ. Одночасно з виявленою твариною-вірусоносієм на м’ясо відправляли всю її “рідню” — батьків, сестер і дочок, — незважаючи на їхній стан. Елітні сімейства (часто імпортної худоби) у повному складі йшли під ніж в ім’я чистоти поголів’я.

Існувала також теорія етіології лейкозу як наслідку впливу іонізуючих випромінювань. Однак несподівано виявилася “очищувальна” дія радіоактивного забруднення на ВЛВРХ навіть у районах, прилеглих до Чорнобильської зони.

Інфікованість поголів’я ВЛВРХ на забруднених радіонуклеотидами територіях України щорічно (1997–2004) була на кілька відсотків нижчою, ніж у “чистих” областях (див. графік).

Причиною схильності деяких порід до ВЛВРХ дехто вважає “нетрадиційне” близькоспоріднене схрещування. Тварини, що походять від червоної німецької худоби, ангельнської або остфризької порід, можуть мати обтяжену інбридингом (близькоспоріднене схрещування) спадковість. Очевидно, це виражається в слабкому імунному захисті нащадків цих порід від ВЛВРХ.

До нетрадиційних способів можна віднести зараження в стані охоти. Відсутність биків у сучасних чередах призводить до “нетрадиційних” ігор корів і телиць. Такі “рожеві” забави часто призводять до ушкодження шкірного покриву на корені хвоста і грудині збуджених тварин. “Подруги” менше ніж за місяць здатні “ввійти в контакт” через кров на ранах і подряпинах із усією нетільною частиною череди. Якщо з-поміж них виявиться вірусоносій лейкозу, можна вважати, що зараження відбулося.

Як власну теорію патогенезу захворювання автори пропонують теорію походження лейкозу як санітара рукотворних біоценозів. Мутагенність ВЛВРХ може бути наслідком “нетрадиційної” системи утримання, яку людина вигадала для одомашненої худоби і для своєї зручності. Умовно летальні форми вірусу можуть роками чатувати на свою жертву, чекаючи зручної нагоди для атаки на ослаблену імунну систему тварини, швидко мутувати і набувати агресивності на ослаблених особинах.

Непрямим аргументом на користь цього припущення може слугувати той факт, що на найбільш занедбаних, інфікованих фермах данина вірусові у вигляді клінічних форм захворюваності рідко перевищує 7%. Не часто захворювання “відвідує” фермерів у країнах з розвинутим скотарством. Для них він не є національним нещастям, тому що рідко знаходить для себе жертву в умовах тієї турботи, якою оточене поголів’я худоби.

Учасники конференції констатували, що розпочата в 1989 році система ліквідації лейкозу шляхом елімінації інфікованих тварин, виявлених за допомогою серологічного методу діагностики (РІД), не увінчалася успіхом. У країні в 2004 році здано на забій 154,3 тис. корів, на черзі — ще 113,2 тис. тварин, що мають антитіла до вірусу лейкозу. Близько 62% корів приватного сектору (3/4 дійної череди України) залишаються ураженими злощасним вірусом.

Мало того, що сучасна ветеринарія не може справитися з вірусом, вона ж його і розносить. На конференції пролунала інформація молдавських колег про те, що внутрішньоутробна передача ВЛВРХ зареєстрована в 5,4% (407 398 спостережень) корів, до 6-місячного віку зараженість теляти (ймовірно через молоко) збільшується до 13%. Далі вірус набирає сили: до 18, 24 міс. (ялівка) і до віку отелення РІД дає позитивний результат у 20, 34 і 57% поголів’я, відповідно. До 6-річного віку інфікованість худоби досягає 75–92%. Дослідник помітив, що сплеск виявлення ВЛВРХ реєструється після масових ветеринарно-зоотехнічних заходів (узяття крові, вітамінізація, вакцинація, запліднення, нумерація тощо). Це так званий горизонтальний (контактний) спосіб передачі ВЛВРХ, що, на думку авторитетних учених, є основним і переважає над вертикальною контамінацією (від батьків — потомству). А от з яйцеклітиною (ембріоном) і сперміями ВЛВРХ не передається.

Можна стверджувати, що “коров’ячий” доктор на фермі і на селі став головним поширювачем інфекцій, що передаються через кров. Саме фахівці (як не гірко це усвідомлювати) стали “нетрадиційним” фактором ризику. У ситуації, коли на дві ферми — одні вила, один шприц, одна голка для забору крові й одна рукавичка для ректогенітальних досліджень і запліднення, важко не рознести інфекцію від однієї тварини до іншої з краплею крові.