Сторінка
2

Міфи і реалії зернового ринку

Цей умовивід доволі сумнівний тому, що довіра до держави з боку виробників у багатьох випадках не вища, ніж до більшості приватних компаній. На жаль, є факти, які не сприяють зміні ситуації на краще. Наприклад, дочірнє підприємство ДАК “Хліб України” Волочиський КХП ще з минулого року так і не відвантажив власникам зерна ті обсяги, гроші за які вже заплачено. Хоча йдеться далеко не про одну тисячу тонн зерна, перспективи розрахунків державної компанії досі не видно.

Можна навести інший торішній приклад: одного із заступників міністра аграрної політики звільнили тільки за те, що він підписав дані про результати біржових торгів, які не влаштували керівництво. Торік біржі після збирання врожаю досить довго показували нам ціну 800 грн/т за пшеницю 3 кл., хоча продати її за такою ціною було неможливо. І це все за умов, коли біржі були формально незалежними від держави. А що ж буде, коли держава матиме визначальний вплив на функціонування Аграрної біржі?

Контраргумент про те, що “це було при старій владі”, в даному разі, швидше за все, не спрацює. Бо нова влада теж зацікавлена в підтримці цін реалізації виробників, і не використати для цього таку зручну нагоду, як вплив на торгівлю на Аграрній біржі, їй буде надзвичайно складно. Отож, у перспективі ми одержимо: “правильні” біржові ціни, нарікання сільгоспвиробників на те, що за такі гроші купувати зерно ніхто не хоче, і багатотижневе з’ясовування відносин із тими, хто “не хоче”.

Однак реалії не зміняться, оскільки біржа — це лише інструмент фіксації ціни, а передумови ціноутворення перебувають за межами біржового ринку.

Можна підійти до проблеми з іншого боку: а який в існуванні Аграрної біржі практичний сенс?

Припустимо, виробник зерна в Сумській області хоче продати його державі за мінімальною ціною. Однак якщо середньозважена ціна на біржовому ринку буде вищою за встановлений рівень мінімальної закупівельної ціни, він цього не зможе зробити. Тому виробник або змушений чекати, або, що більш імовірно, продавати зерно за ціною, нижчою від встановленої мінімальної закупівельної ціни.

Але чи потрібно виробникові виставляти зерно на біржу для того, щоб зрозуміти, де йому вигідніше його продати: на вільному ринку чи державі? Звісно, ні. Якщо сільгоспвиробник не має змоги реалізувати зерно на ринку за вищими цінами, він може запропонувати його напряму в інтервенційні ресурси. Так роблять у ЄС, де не звикли знущатися над біржами, використовуючи їх як доважок до Аграрного фонду.

Другий аспект — реалізація зерна в інтервенційні ресурси з використанням Аграрної біржі. Сільгоспвиробник виставляє зерно на Аграрну біржу за ціною, нижчою від мінімальної закупівельної, в розрахунку на продаж в інтервенційні ресурси. Чекає чергових біржових торгів. Далі визначають середньозважені ціни. Якщо вони, приміром, на 4% нижчі за мінімальну закупівельну ціну, інтервенції, скоріше за все, не буде (і це все відповідно до Закону). Її може не бути й тоді, коли ціни нижчі від мінімальної і на 10%: Аграрний фонд може вирішити, що час для проведення інтервенцій ще не настав (наприклад, не надійшли бюджетні кошти на відповідні потреби).

Нарешті, рішення про інтервенції прийнято. І що далі? Мабуть, сільгоспвиробникові доведеться нести необхідні для реалізації зерна документи у відділення Аграрного фонду, де їх перевірятимуть. Виникає запитання: чому цього не зробити напряму, як у ЄС? Для чого потрібна “прокладка” у вигляді Аграрної біржі? Єдина можлива відповідь — тільки для часових, цінових або фінансових маніпуляцій.

Треба зауважити, що ми не проти біржового ринку як такого. Швидше навпаки. Існуючу систему бірж справді можна використовувати для інфраструктурного обслуговування інтервенційних операцій. Але не тому, що це зручно, а саме для розвитку біржового ринку. Однак перед цим держава повинна дати відповіді на питання, чому не працює форвард і ф’ючерс, чому не створено розрахунково-клірингові установи тощо.

Створення Аграрної біржі — це крок назад на шляху розвитку біржового ринку в Україні. А можливо, й кілька кроків, зважаючи на те, як далеко зайде процес.

Міф ІІІ. Трейдери є монополістами і одержують надприбутки від експорту зерна

На українському ринку є стійка традиція: як тільки з цінами щось негаразд — винні трейдери, яких принагідно оголошують монополістами. Складається враження, що досвід нічого не вчить, і кожного чергового управлінця галуззю АПК така думка відвідує незалежно.

Слова про монополізм трейдерів, що прозвучали в квітні 2005 року, справляють враження дежавю. Доводиться згадувати за пунктами:

1. Термін “монопольне становище” визначений законодавчо, а саме: Законом України “Про захист економічної конкуренції”. З нього можна зробити висновок, що на загальнонаціональному зерновому ринку України монопольних утворень не існує, що підтверджено висновком Антимонопольного комітету в 2003 році.

2. Конкуренція на зерновому ринку за останній час не тільки не зменшилась, а, навпаки, зросла. За останні роки в Україну прийшло кілька потужних світових компаній, зміцнили свої позиції й деякі українські оператори.

3. В 2004/2005 МР непоодинокими були випадки (особливо в липні-жовтні), коли трейдерам довелося виконувати експортні контракти із збитками, навіть з урахуванням гіпотетичного майбутнього повного повернення ПДВ, оскільки власники зерна підвищили ціни на нього на внутрішньому ринку.