Сторінка
17

Вишивка. Декоративний рушник

Цi українськi обереги пройшли крiзь вiки i нинi символiзують чистоту почуттiв, глибину безмежної любовi до своїх дiтей, до всiх, хто не черствiє душею. "Хай стелиться вам доля рушниками!" - кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi.

Рушник на стіні, давній звичай. Не було, здається, жодної оселі, котру не прикрашав би рушник.

Рушник з давніх-давен був своєрідним обличчям оселі, відтак і господині. В тому, скільки і які були рушники, створювалась думка про жінку, її дочок. І завжди цінувалися рушники справжніми пошанувачами.

Вишитий рушник створював настрій, був взірцем людської працьовитості. З рушником ушановували появу немовляти в родині, виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка й коханого, шлюбували дітей, зустрічали рідних і гостей; проводжали людину в останню путь. Молодята на весіллі ставали на рушник. Про це співалося в давній українській пісні.

Рушник і хліб – одвічні людські символи. Хліб на рушникові був в усі часи високою ознакою гостинності.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитись рушниками. Готувати рушники – означало дбати про дівочий посаг. До їх виготовлення привчали ще з юного віку.

Довгими зимовими вечорами дівчата мережили узори, і від того, якими вони виходили, скільки встигла дівчина їх вишити, складалась думка про її працьовитість, вдачу.

Рушниками часто хизувались, неодмінно показували придане. Якій матері не хотілося, щоб селом йшла добра слава про доньку із золотими руками. Дівчина, діждавшись сватів, висловлювала подяку матері обрядовою піснею: “Та спасибі тобі, моя ненько .”

Вишивка – складне багатогранне явище художньої культури українського народу. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного декоративного мистецтва. Історичні, літературні, фольклорні матеріали стверджують активне побутування на Україні вишивки одягового, інтер’єрного, побутового та обрядового призначення к у сільському, ат і в міському середовищах. Її розвиток ґрунтується на спільній основі мистецької культури трьох братніх східнослов’янських народів у процесах взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших сусідніх народів. На Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів, у двох основних формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для себе. і вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка розвивалась як домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми існували паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна історична епохи вносила зміни у їх життя. Впродовж віків кристалізувалась чітка художня система, в якій гармонійну єдність творять матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне рішення.

Вишивка не піддається довгому зберіганню. Але вишивальниці перефразовували узори, створюючи співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження. В стійких образах, композиціях, стилістичних засобах, колористичних рішеннях прослідковуються архаїчні пласти, що відображають давні уявлення людини про світ. Цікаво простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, його естетичної природи, в залежності від конкретних історико-соціальних умов.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антонович С.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. “Декоративно-прикладне мистецтво” – Львів: Світ, 1999.

2. Борисенко В.К. Весільні обряди та звичаї на Україні. – К., 1998.

3. Василащук Ганна. Альбом. _ Київ, Мистецтво, 1985.

4. Гасюк Е.О. Художнє вишивання. Альбом. – Київ: Вища школа, 1984.

5. Гурчала Ірина. Народне мистецтва Західних областей України. Київ.: 1966.

6. Гуцульщина: етнографічні дослідження / За ред. Ю.Г.Гошка . – К, 1987.

7. Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка Західних областей УРСР. Київ.: Наукова думка, 1988.

8. Журнал “Початкова школа” № 10, 1996 р.

9. Кара-Васільєва Т. Українська вишивка. Альбом. – Київ. Мистецтво, 1993.

10. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. – К., 1996.

11. Макарчик С.А. Етнографія України.- Львів.6 Видавництво “Світ”, 1994.

12. Матейко К.І. Український народний одяг. – К., 1987.

13. Наулко В.І., Артюх Л.Ф., Горленко В.Ф. та ін. Культура і побут населення України. – К., 1993.

14. Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. – Київ.: “Український письменник”, 1995.

15. Скуратівський В. Берегиня. – Київ.: Радянський письменник”, 1987.

16. Сидорович С.Й. Художня тканина західних областей УРСР. – К., 1989.

17. Українська минувшина. Ілюстративний етнографічний довідник. – Київ.: Либідь, 1993.

ДОДАТКИ