Сторінка
2
В Україні нормальний процес творення національної символіки проходив у часи Київської Русі й пізніше за Данила Галицького та його наступників — у Галичині. Та цей процес не завершився в межах усієї України. Пізніше, в умовах відсутності власної держави і її уособлення в правлячій династії, в Україні лишилося тільки одне джерело геральдичної творчості — народне. Очевидно, цей процес за доби української козаччини (ХVІІ-ХVІІІ ст.) міг завершитись, втілившись в один загальнонароднии символ. Однак для цього потрібні були сприятливі умови—час і самостійність, яких історія нам не дала.
Тому слід виразно усвідомлювати, що українська геральдика, зокрема козацька, була витвором народу в повному й прямому розумінні слова. У цьому — унікальність української символіки. І ця унікальність не може надто радувати через політичні причини, які її породили, однак це достеменний факт, і саме тому становить особливий інтерес.
Малюнки, колористика козацьких і міських гербів та прапорів, хоч і повторювали деякі основні сюжети та ідеї (мотиви християнства, боротьби проти мусульманства, військової звитяги), але жодних стандартів, уніфікації зображень, способів і манери виконання їх не існувало. Уподобання замовників — козаків, сотенної і полкової старшини, помножені на майстерність художників і вишивальниць, творили оригінальні сюжети й колірні сполучення. Тож українську геральдику слід вважати окремою формою української народної творчості. І дослідження її саме з цього погляду можуть дати плідні результати.
Розмаїтість, оригінальність народної символіки можна належно оцінити, порівнюючи її з пізнішими стандартами імперської (російської І австрійської) геральдики, накинутих Україні. Затиснуті в лабетах схоластичних правил, вигадані далеко від України, вони не мали ніякого стосунку до жодного народу, зате мали однакові кольори й чітку систему символів.
У козацьких прапорах політичне та ідеологічне смислове навантаження від їхньої строкатості анітрохи не хибує. Адже хай би якого кольору вони були і хоч би що на них було зображено, усе одно це — результат власного творення, власного волевиявлення, а значить символ власної влади, території, суспільного устрою. По-справжньому національною можна вважати тільки символіку, створену самим народом, а не накинуту йому іззовні. Кожен народ, консолідуючись, обирає певні, тільки йому властиві символи. За основу їм править генетична самобутність культури народу. Інакше бути не може ще й через те, що основна функція символу, атрибуту — це відрізняти одне явище від іншого, а не ототожнювати їх.
Ще один висновок, який напрошується з аналізу наведених ілюстрацій. Загальний підрахунок кольорів прапорів і речей XVII — XVIII століть не може бути основним доказом у з’ясуванні проблем сучасної національної символіки. На жаль, історичну аргументацію часто залучають у дискусію зовсім недоречно. Офіційна символіка більшості сучасних держав створена в XIX — XX століттях, і це ніскільки не заважає її повноцінному функціонуванню. Якщо вона спирається на глибокі історичні традиції, то це важливий, але не основний доказ на користь існування будь-якого сучасного символу, бо ж питання не в тому, якого кольору були жупани й шаровари в XVII столітті і чи з них скроєно теперішні прапори. Головною є ідея, закладена в символіку. Якщо ця ідея національна, ідея свободи народу, то й символіка національна.
Отож, можливі три критерії для визначення «національності» символіки. Перший — витворення її в надрах народу без поділу його на класи, регіони, віровизнання тощо. Другий — самобутність, оригінальність колірних сполучень і графіки символіки, що відрізняють один народ від іншого. Третій — наявність у ній національної ідеї.
Використаймо ці теоретичні постулати для аналізу наявних в Україні прапорів. Червоний радянський прапор прийшов до нас з-за кордону, про що знає кожен піонер. Цей символ пронизаний ідеєю безнаціональності, тотального космополітизму, вираженого у девізі «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» За таким смисловим навантаженням він не може репрезентувати ніяку націю. Це ж саме стосується і червоно-синього гібриду, яким намагалися сполучити несполучене. Він, як і інші прапори-близнята радянських республік, несе сталінську ідею знищення націй, а не їх розвитку.
Проте прихильники червоного прапора, розуміючи слабкість своїх позицій, намагаються протягти його через «чорний хід». Вони вважають червоний прапор національним, бо він нібито походить від червоного (малинового) прапора українського козацтва. Але ж козацтво ніколи не мало єдиного прапора, про що свідчать і наведені зображення. До того ж червоний колір у козацтва часто несе сліди впливу польської державної символіки, що ми бачимо на малюнках.
Головна ж хиба аргументації «червоних» полягає у тому, що вони підміняють питання ідеології символів питанням їхньої зовнішньої схожості. Зовнішня подібність між умовно-червоним прапором козацтва і червоним радянським прапором наявна. Проте знайти їхню ідеологічну спадкоємність неможливо. Для цього конче потрібно було б довести, наприклад, що Жовтнева, а до неї Лютнева революції в Росії, а ще раніше Паризька Комуна, які піднімали червоні прапори, були спровоковані українськими козаками. Абсурд? Безперечно, але до нього доводить логіка любителів штучних конструкцій. Загалом червоний прапор не відповідає жодному критерієві національної символіки.
Завантажити реферат