Сторінка
2

Прапори з 1651 року

В Україні нормальний процес творення національної символіки проходив у часи Київської Русі й пізніше за Данила Галицького та його наступників — у Галичині. Та цей процес не завершився в межах усієї України. Пізніше, в умовах відсутності власної держави і її уособлення в правлячій династії, в Україні лишилося тільки одне джерело геральдичної творчості — народне. Очевидно, цей процес за доби української козаччини (ХVІІ-ХVІІІ ст.) міг завершитись, втілившись в один загальнонароднии символ. Однак для цього потрібні були сприятливі умови—час і самостійність, яких історія нам не дала.

Тому слід виразно усвідомлювати, що українська геральдика, зокрема козацька, була витвором народу в повному й прямому розумінні слова. У цьому — унікальність української символіки. І ця унікальність не може надто радувати через політичні причини, які її породили, однак це достеменний факт, і саме тому становить особливий інтерес.

Малюнки, колористика козацьких і міських гербів та прапорів, хоч і повторювали деякі основні сюжети та ідеї (мотиви християнства, боротьби проти мусульманства, військової звитяги), але жодних стандартів, уніфікації зображень, способів і манери виконання їх не існувало. Уподобання замовників — козаків, сотенної і полкової старшини, помножені на майстерність художників і вишивальниць, творили оригінальні сюжети й колірні сполучення. Тож українську геральдику слід вважати окремою формою української народної творчості. І дослідження її саме з цього погляду можуть дати плідні результати.

Розмаїтість, оригінальність народної символіки можна належно оцінити, порівнюючи її з пізнішими стандартами імперської (російської І австрійської) геральдики, накинутих Україні. Затиснуті в лабетах схоластичних правил, вигадані далеко від України, вони не мали ніякого стосунку до жодного народу, зате мали однакові кольори й чітку систему символів.

У козацьких прапорах політичне та ідеологічне смислове навантаження від їхньої строкатості анітрохи не хибує. Адже хай би якого кольору вони були і хоч би що на них було зображено, усе одно це — результат власного творення, власного волевиявлення, а значить символ власної влади, території, суспільного устрою. По-справжньому національною можна вважати тільки символіку, створену самим народом, а не накинуту йому іззовні. Кожен народ, консолідуючись, обирає певні, тільки йому властиві символи. За основу їм править генетична самобутність культури народу. Інакше бути не може ще й через те, що основна функція символу, атрибуту — це відрізняти одне явище від іншого, а не ототожнювати їх.

Ще один висновок, який напрошується з аналізу наведених ілюстрацій. Загальний підрахунок кольорів прапорів і речей XVII — XVIII століть не може бути основним доказом у з’ясуванні проблем сучасної національної символіки. На жаль, історичну аргументацію часто залучають у дискусію зовсім недоречно. Офіційна символіка більшості сучасних держав створена в XIX — XX століттях, і це ніскільки не заважає її повноцінному функціонуванню. Якщо вона спирається на глибокі історичні традиції, то це важливий, але не основний доказ на користь існування будь-якого сучасного символу, бо ж питання не в тому, якого кольору були жупани й шаровари в XVII столітті і чи з них скроєно теперішні прапори. Головною є ідея, закладена в символіку. Якщо ця ідея національна, ідея свободи народу, то й символіка національна.

Отож, можливі три критерії для визначення «національності» символіки. Перший — витворення її в надрах народу без поділу його на класи, регіони, віровизнання тощо. Другий — самобутність, оригінальність колірних сполучень і графіки символіки, що відрізняють один народ від іншого. Третій — наявність у ній національної ідеї.

Використаймо ці теоретичні постулати для аналізу наявних в Україні прапорів. Червоний радянський прапор прийшов до нас з-за кордону, про що знає кожен піонер. Цей символ пронизаний ідеєю безнаціональності, тотального космополітизму, вираженого у девізі «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» За таким смисловим навантаженням він не може репрезентувати ніяку націю. Це ж саме стосується і червоно-синього гібриду, яким намагалися сполучити несполучене. Він, як і інші прапори-близнята радянських республік, несе сталінську ідею знищення націй, а не їх розвитку.

Проте прихильники червоного прапора, розуміючи слабкість своїх позицій, намагаються протягти його через «чорний хід». Вони вважають червоний прапор національним, бо він нібито походить від червоного (малинового) прапора українського козацтва. Але ж козацтво ніколи не мало єдиного прапора, про що свідчать і наведені зображення. До того ж червоний колір у козацтва часто несе сліди впливу польської державної символіки, що ми бачимо на малюнках.

Головна ж хиба аргументації «червоних» полягає у тому, що вони підміняють питання ідеології символів питанням їхньої зовнішньої схожості. Зовнішня подібність між умовно-червоним прапором козацтва і червоним радянським прапором наявна. Проте знайти їхню ідеологічну спадкоємність неможливо. Для цього конче потрібно було б довести, наприклад, що Жовтнева, а до неї Лютнева революції в Росії, а ще раніше Паризька Комуна, які піднімали червоні прапори, були спровоковані українськими козаками. Абсурд? Безперечно, але до нього доводить логіка любителів штучних конструкцій. Загалом червоний прапор не відповідає жодному критерієві національної символіки.