Сторінка
1
Новий рік (Маланки, Меланки, святої Мелани, Щедрий вечір, 13 січня) — одне з найпопулярніших в українців (як і в інших слов’ян та у більшості народів світу) світське свято, на якому майже не позначився релігійний християнський вплив, за винятком, пристосування до передодня Нового року дня святої Маланки, а до першого новорічного — дня святого Василя (14 січня).
Три великих свята припадали на період зимового сонцестояння і здавна відзначалися дуже пишно. Навіть у давнину, коли датами початку року вважалися березень чи вересень, їх пристосовували до сонячного календаря. Тоді це були дні, близькі до весняного чи осіннього рівнодення, початку аграрного року або завершення збирання врожаю. Ще з тих часів залишилося багато звичаїв і обрядів, що несли в собі глибокий символічний зміст: закликання всіх сил природи на допомогу хліборобу в боротьбі за врожай, а значить, за благоденство, добробут, щастя в родині: У відомій колядці співали:
А що перший празник
Святеє Рождество,
Радуйся, ой радуйся, земле,
Син Божий народився!
А що другий празник
Святого Василя,
Радуйся .
А що третій празник
Святе Водохреще
Радуйся .
До наших днів збереглися звичаї, які містять рештки магічних вірувань давніх слов’ян. Вважають: як почнеш рік, так він і минатиме. Тому до зустрічі Нового року завжди прагнули припасти якомога більше продуктів, щоб святковий стіл був особливо щедрий. В Україні переддень Нового року й називали Щедрим вечором, вітальників, що ходили з поздоровленнями, — щедрувальниками, а віншувальні пісні — щедрівками.
Магія першого дня, магія початку яскраво проявлялася у наступному новорічному звичаї. Господиня готувала багато страв для своєї родини, для щедрувальників і посівальників. Передусім — це хліб, паляниці, книші, калачі, пироги зі скоромною начинкою. Запалювали лампадку перед образами, обкурювали ладаном хату. Стіл застеляли свіжою скатертиною, ставили велику миску, повну калачів, паляниць, книшів, пирогів. Усі сідали за стіл. На чільному місці — на покуті, під образами — сідав хазяїн дому. Він нахиляв голову, ховаючись від дітей за мискою з пирогами. Діти повинні були підтримати гру, вони питали, начебто не бачачи його за печивом:
— А де ж це наш батько?
— Хіба ж ви мене не бачите? — у свою чергу питав той.
— Ні, тату, не бачимо! — вели далі діти.
— Так дай же Бог, щоб і на той рік ви мене не побачили за пирогами, книшами, паляницями й калачами! — закінчував хазяїн. Цей діалог недвозначно розкриває символіку «першого дня» року.
Зазвичай кутю в Україні варили на Святвечір і на Голодну кутю (переддень Водохреща). Але у деяких районах (північна Полтавщина, Чернігівщина, подекуди Волинь) цю страву готували й на Новий рік — з ячменю, приправляючи маком, горіхами, ситою й узваром, а часом і з пшоном, гречкою, пшеницею. Це робило її дуже схожою на давньогрецьку панспермію (див. «Святвечір») як за складом, так і за символікою.
На Гуцульщині, де кутю, як правило, не варили, перед Новим роком ґаздиня пекла спеціальні хліби, біліші від повсякденних, і називалися вони «Василями». Коли вся родина лягала спати (а новорічну ніч зустрічали уві сні), господиня брала «василя», вбиралася у кожуха, на голову поверх хустки чіпляла чоловічу шапку і йшла з коновкою (дерев’яною посудиною для води чи молока) по воду. Не доходячи кілька метрів до струмка чи іншого потоку, вона пускала «василя» котитися до води. Якщо хлібець не докочувався, вона знову пускала його, вже з того місця, де він упав. Добре, якщо хліб падав у воду ще до третього пускання. Якщо ж із трьох спроб «василь» до води не потрапляв, то це віщувало якесь лихо у наступному році. Однак ґаздиня брала його в руки і все ж занурювала у воду. Занурюючи й пускаючи хліб, вона примовляла стиха:
— Не я ся кочу, хліб ся котить, не хліб ся купає, я ся купаю у здоров’ї!
Потім набирала води в коновку, зверху клала хліб і несла додому. Набираючи воду, жінка знову примовляла:
— Не воду беру, але мід та вино на щастя, на здоров’я всій родині!
У хаті вона роззувалася, пильнуючи, щоб не збудити нікого з домашніх, і, вийнявши «василя» з води, тихенько торкалася ним чола всіх своїх дітей, щоб вони були такі здорові, багаті й величні, як святий хліб «василь» та вода.
Деякі господині від Святвечора до Василя не виносили сміття з хати, щоб разом з ним не винести й багатство. Складали його в сінях у якесь відро, а на Василя спалювали у садку. При цьому брали трохи сміття на лопату й обкурювали димом дерева для кращої родючості. Діти охоче грілися коло багаття, а потім стрибали через вогонь, який відігравав очищувальну й оберегову роль.
Щоб не зубожіти в наступному році, заборонялося ходити до когось за позичкою. В жодному разі не позичали нічого жінки, бо вони могли «забрати достаток із господарства, де брали позичку». Якщо вже була конечна потреба щось попросити, то посилали малого хлопця.
Магією першого дня пояснюється й ритуал залякування садових дерев. Якщо яблуня, груша, слива чи інше дерево не родило протягом кількох років, господар брав сокиру, постукував обухом по стовбуру і тричі промовляв: «Уродиш — не зрубаю, а не вродиш — зрубаю!». Дерево, злякавшись, повинно було влітку рясно вродити. Бувало, що просто підходили до дерева і просили: «Роди, Боже, так рясно, як на небі зорі, і так красно, як у небі ясно!»
Якщо ж усі дерева були родючі, тоді хазяїн просто брав солом’яні перевесла і перев’язував ними стовбури, щоб гусінь не чіплялася. Солому не знімали до весни, і вона справді захищала дерева від плодожерки.
Господар брав під пахву дідуха, який стояв на покуті протягом свят — від Святвечора до Водохреща, тричі обходив з ним усе обійстя, навідувався у всі господарські будівлі: до хліва і стайні, клуні й комори тощо. Це, за народними уявленнями, мало сприяти наступному врожаєві, добрій плодючості птиці й худоби та прибутку в господарстві.
Завантажити реферат